48.2

Увесь час до обіду Мерлін провів на зібранні. На їх щастя імперські солдати не чинили опору, коли прийшли люди Філіпа та записавши усі імена, закрили казарми. Ті тепер були їх полоненими. А ось карателям пощастило менше, бо їх знайшли застигнувшими там де вони стояли у момент битви. Їх вже встигнув присипати сніг.

Зайшовши до свого намету, чоловік помітив Альбрехта та Раду, які спали обійнявшись. Брови поповзли вверх. Що за безсоромність?!

Мерлін присів, торкнувшись плеча брата. Він був налаштований отримати відповідь. Альбрехт щось пробубонів, намагаючись повернутися на інший бік, але там була Рада.

- Я для чого вам дав два матраци?

Альбрехт сонно відкрив одне око, намагаючись  сфокусувати погляд.

- А якщо хтось побачить?

Альбрехт знехотя відкрив обидва ока.

- Ну то й що? Половина з тих людей, і так це знає. Ми для них наче якесь фантастичне створіння. – широко позіхнувши, Альбрехт знов змусив очі триматися відкритими. – Ми Гармонія.

- А одружитися ви не хочете? – вкрадливо поцікавився Мерлін.

- А не треба починати день з погроз! – заплющивши очі, хлопець цокнув язиком. – Ми лиш спимо. І тим паче ми ж родичі з Радою.

- Не кревні. – підібгав губи Мерлін.

- Будь ласочка. Не треба нотацій зранку. Ми були мертві майже місяць. – хлопець знов розплющив очі, але тепер його погляд був більш свідомим. – І єдине що нам хочеться, - відпочити.

- Добре. Робіть, як знаєте. Але не зловживайте. Бо ваші відносини непогану таку тінь кидають на мене. Не нормально, коли чоловік та жінка сплять разом, не будучи у шлюби. – на цьому Мерлін вирішив закрити цю тему. – Я прийшов, щоб покликати вас на обід. Ви зможете встати?

Альбрехт кивнув, прислухавшись до свого тіла. Важкість все ще відчувалася, але короткий сон пішов на користь.

- Добре. Розбуди свою Раду, та чекаємо на вас у наметі Філіпа. – у словах Мерліна з’явилися глузливі нотки.

Дочекавшись поки брат піде, Альбрехт легенько штовхнув Раду у плече. Плямкнувши губами, дівчина спробувала повернутися на інший бік.

- Вставай. Нам треба на обід.

Підібгавши губи, Рада спробувала повернутися до сну, але сон вже пішов. Нічого не залишалося, як вставати.

Тепер усе було геть іншим. Від грайливості не залишилося й сліду.

Хлопець та дівчина стали швидко одягатися, щоб нікого не затримувати.

На вулиці вже не йшов сніг. Закутавшись у плащі, вони пішли до намету, що стояв у п’ятнадцяти метрів від їхнього.

Рада зупинилася на півдорозі, окинувши поглядом табір.

- Когось шукаєш?

- Просто цікаво. Де зараз наші нові знайомі?

- Напевно вже не на Свериді. Там їм вже не вижити.

- Не замала кара за все скоєне?

- Рік тому Алмес врятував мені життя. Лиш у платню за це ми не відібрали жодного. Хоча мали на це право… Нехай Зорева та Адена поживуть серед смертних. Можливо чогось навчаться!

Рада не вірила в те, що принцеси Свериду колись щось зрозуміють. Для неї вони були типовими дітьми впливових батьків. Їм усе дозволялося та не карали за провинності. Навіть усього смертного життя  не вистачить, щоб перевиховатися.

Відкинувши полог, дівчина з хлопцем зайшли у намет. Там на них вже чекали Мерлін, Філіп та Емма. Привітавшись з усіма, вони зайняли свої місця за столом.

- Як ви себе почуваєте? – на обличчі Емми з’явилося хвилювання.

- Усе добре. Дякуємо. – усміхнулась Рада.

Емма виглядала на відміну від них сонною та трохи змученою. Через що Раді стало соромно. Бо поки були замкнуті у кристалі, їх друзі боролися за своє життя. А потім повернулися і майже відразу заявили, що втомилися.

- Як йдуть справи? – щоб трохи розрядити обстановку поцікавився Альбрехт, але майже відразу пожалкував про це.

- Ми закінчили рахувати померлих. – відповів Філіп. Обличчя Ради від цього побіліло. – Нажаль без жертв ніяк…

- Якби ж ми… - Альбрехт не зміг підібрати слів. – Це я у всьому винен…

- Твоєї вини тут немає! – заява Альбрехта щиро здивувала Філіпа. – Ми мали колись повстати. – чоловік взяв зі столу кубок. – До речі, тост. – Мерлін та Емма також підняли свої кубки. – За вас! За ваш вклад у цій війні! – чоловік зробив ковток, усі послідували його прикладу.  – Півроку тому мені відкрили пророцтво. Сказали, що кінець тиранії Гордія закінчиться, коли над фортецею з’явиться золотий птах. Я тоді чогось подумав, що то буде наш грифон. А це виявилася сова. Ваш символ.

Рада та Альбрехт зашарілися. Приємно було чути добрі слова в свою адресу, тим паче від Філіпа.

- Дякую, Філіпе. – Альбрехт відчував себе трохи ніяково. – Сподіваюся, це справді кінець війни.

- Після того, що ви влаштували на стіні маю надію на це! – Філіп несподівано по дружньому поплескав хлопця по плечу.

Далі вони обідали мовчки. На сьогодні було заплановано багато справ. На радість Альбрехта Філіп дозволив йому особисто керувати стратою карателів. У хлопця від цього загорілися очі. Хоч раніше він був пацифістом, але покарати тих, хто вбивав твоїх друзів та рідних то святе.