48.1

Рада з Альбрехтом слухали не бажаючи вірити. Битва видалася важкою, вони понесли немало втрат. Але на щастя майже усі лицарі живі.

- І що тепер? Як ви плануєте йти на столицю?

Альбрехт сидів відкинувшись у кріслі. Йому хотілося скрутитися калачиком, щоб зменшити біль у тілі. Усе боліло ніби він цілий день бився в обладунках.

- Сподіваюся битв більше не буде. – мовив Філіп, сидячи у кріслі навпроти, та тримаючи у руці наповнений кухоль. – Ви їх сильно налякали. Сподіваюся тепер ми зможемо домовитися! Тим паче більшість карателів або мертві, або скоро будуть.

Почувши про карателів Альбрехт стрепенувся, сівши рівно. Рада трохи нахилилася вбік, поклавши долоню поверх його. Хлопець повернув голову, щоб зустрітися з нею поглядом.

Мерлін здивовано підняв брову. Від цього доволі дружнього дотику йому захотілося кудись зникнути. Чоловік відчув себе зайвим. Коли він бачив їх в останнє вони були друзями, хоча й дивними. Тепер Мерлін відчував, що між його братом та Радою щось змінилося.

- У вас усе добре? – спитав він, скидаючи з себе здивування.

- Так. Майже… - Альбрехт сіпнувся, зашарівшись. – Ми відпочивали на відміну від інших…

Філіп невдоволено цокнув язиком.

- Ну що? – хмикнув Альбрехт, повільно повернувши голову. – Чи це не правда?

- Я не хочу це коментувати. Ви зробили достатню щоб вам були винними до кінця життя усі присутні у таборі.

- Я не хотів цього. – буркнув Ал.

- Це не має значення. Битва закінчилася тільки завдяки вашій появі. Нам хотілося б детальніше про це почути.

Рада важко зітхнула, сівши рівно у кріслі. У наметі Філіпа було тепло та доволі затишно. Та й сам принц намагався виглядати люб’язним на відміну від друга. І того і того вона могла зрозуміти.

Вони хотіли отримати відповідь. Але відповідь лякала їх самих. Несучи у собі таку силу важко було сприймати те, що не зміг вберегти людей.

- Я не пам’ятаю що сталося після того, як нас смертельно поранили. Ми прийшли до тями вже на Свериді у Скляній в’язниці. – по тому як витягнулися обличчя присутніх Рада зрозуміла, що деякі не вірили у те, що це місце існувало. – Ми перейшли дорогу безсмертним ще до цього. Тому вони хотіли помститися нашій… - Рада подивилася на друга. – знайомій. Їй була потрібна наша допомога, але ув’язнивши нас вони ледь не вбили її.

Альбрехт нічого з того не хотів переповідати ні брату, ні Філіпу. І не через те, що не довіряв їм, чи вважав їх негідними цієї інформації. Вони б не зрозуміли. Їм не потрібно знати про інтриги богів та первородних. За доньку, яку він з болем пам’ятає малою. Доньку від жінки, яку кохав тисячі та тисячі життів до цього і тепер боїться знов зробити крок назустріч. Альбрехт молився, щоб знов забути про це, та не забивати собі голову подібними речами.

- Нам допомогли повернутися слуги Володарки Часу - Ліан та Ліада! Та подарували ту силу, яку ви бачили на стіні.

- Ви бачили Володарку Часу? – Мерлін у своєму кріслі напружився піддавшись уперед.

- Так. Вона хвора. А чого ти питаєш?

- Бо це вона мені колись подарувала безсмертя.

Губи Альбрехта ледь сіпнулися в сумній посмішці. Його люба Рел була такою беззахисною. Маленька принцеса колишніх володарів часу. Він би знов віддав своє життя, щоб дати їй змогу прожити своє. Без болі… Без Каноар, що хоче розірвати її тендітне тіло на шматки.

- Ми погано пам’ятаємо що і як. Ми опинилися між ворогуючих богів. І диво, що нам не тільки повернули тіло, а й вибачилися тими силами. – Рада швидко зрозуміла, що розказувати більше не треба.

- Мерлін. – Альбрехт знов відкинувся на спинку крісла, відчуваючи як біль пронизує кожен м’яз спини. Попри величезну силу тіла їх залишалися смертними. А те, що пережили вони залишало свої відбитки. – Ми підемо відпочинимо…

-Так звичайно. – схаменувся Мерлін, тільки зараз побачивши темні кола під очима молодшого брата.

- Ходімо я проведу вас до мого намету. Зараз знайдемо два матраци.

Альбрехт кивнув, не ставши сперечатися. Позіхнувши, Рада побрела слідом, побажавши Філіпу спокійної ночі. Вони відчували себе настільки втомленими, ніби не спали тиждень. Хоча увесь цей місяць їх тіла пролежали наче мертвими. Чому наче? Вони не дуже розуміли, чому змогли знов повернутися у це тіло. Якби Ліан не встигнув і тіла вже встиг поглинути вогонь, їм довелося розпочинати життя заново.

Зараз час грав не на їх користь. Зайвих років двадцять у них не було.

- Дякую. Далі ми самі. Не хвилюйся. – втомлено усміхнувся Альбрехт, стиснувши на мить передпліччя брата.

Через деякий час їм принесли два матраци та теплу ковдру. Рада сіла у крісло, дивлячись звідти, як якийсь хлопчина тягне один матрац на інший бік від спального місця Мерліна. Раді дісталося місце трохи подалі від них.

- Дякую. Залиш це. Далі ми самі. – нарешті зупинив його Альбрехт.

Хлопець розгублено кліпнув, але врешті пішов. Зітхнувши, Альбрехт підійшов до свого матрацу, та перетягнув його до матрацу Ради. Широко позіхнувши, дівчина, встала та взяла дві подушки. Не доходячи, вона кинула їх у хлопця. Альбрехт на льоту впіймав одну. Друга впала йому до ніг. Піднявши на неї очі, хлопець розплився в шкодливій усмішці. В очах заграли бісенята.