Глава 48. Скорбота та покарання

«Битва завершилася! Через десять хвилин усім зібратися у дворі фортеці!» - це вони почули, через декілька хвилин, як пролунав вибух.

Стоячи на вулиці, біля намету цілителів, Філіп випучивши очі дивився на велетенську золоту сову, що виникла у небі, після того, як вогняне кільце згасло.  Він не міг повірити своїм вухам, бо голос який їх кликав належав Альбрехту.

Повернувши голову, чоловік швидко знайшов поглядом Крістіну.

- Спитай у тих, хто ще у фортеці, що вони бачать!

Дівчина кивнула та замружилася. Вона була відсутня декілька хвилин. Перед тим, як вона відкрила очі на її губах розквітла усмішка.

- Вони повернулися! Усе закінчено! – пискнула вона, та побігла у намет.

Філіп перезирнувся з Мерліном. Він також усе чув, але він на відміну від дівчини не був налаштований настілки оптимістично. Це могла бути пастка.

Із намету визирнула Емма, широко усміхаючись.

- Ти чув, батьку? Вони повернулися!

За нею підійшов Вася.

- Ваша Високість, хочу повідомити, що моя магія повністю відновилася.

Мерлін застиг, не відводячи погляду від фортеці.

- Тоді можливо, це справді вони Якщо сила повернулася, то кристал був знищений.

* * *

У дворі стояла гробова тиша, коли Рада та Альбрехт спускалися по сходах зі стіни.

Затамувавши дихання Альбрехт ступив на кам’яну підлогу. Не промовляючи ні слова всі розступалися. Сотні пар очей дивилися на них з невірою. А ще радістю. У хлопця перехоплювало подих від відчуття щастя. Він нарешті опинився вдома. Поряд з друзями.

Ліва рука зачесалася. Кинувши погляд униз, Альбрехт помітив ключ у формі сокола зі складеними крилами. Знайшовши поглядом Алексис, хлопець тицьнув їй у руку ключ. Дівчина розгублено притиснула його до себе.

«Навіщо я це роблю? Звідки той ключ узявся» - Альбрехт виглядав не менш здивованим, але сперечатися з власною силою не став. Якщо вона вирішила створити той ключ, значить він для чогось був потрібен.

Вони йшли по живому коридору і все нові ключі, з’являлися у їх долонях. І людей, кому їх треба віддати. Усі ключі були дивної форми.

Коли у руці у Богдана опинився ключ з завитками та срібним півмісяцем у центрі, хлопець відмер.

- Ви повернулися?!

Рада повернула голову на звук голосу та її губи розтягнулися в усмішці. Вони не стали зупинятися.

Коли у його руці з’явився ключ з  у формі листка папороті, Альбрехт зупинився. З очей ніби спала пелена. Подивившись на ключ, хлопець стиснув його у долоні. Прикусивши губу, сховав його у кишеню.

Площа поступово починала перетворюватися на галасливий вулик. І вже скоро їх накрила хвиля радісних криків. Рада відсахнулася, коли до неї хтось підбіг і обійняв, піднімаючи над підлогою. Дівчина верескнула, вчасно стримавшись, щоб не задіяти магію.

Альбрехт також не зміг уникнути обіймів. Розштовхуючи людей до них прямували Вася з Емою. Дівчина стискаючи у руці ключ з головою грифона виглядала розгубленою та щасливою одночасно. По її щокам  котилися сльози.

Це могло б тривати вічність і невідомо чим би закінчилося, якби з якоїсь сторони Альбрехт не почув знайомий голос. Різко обернувшись, він зустрівся поглядом з братом. І нова хвиля радості накрила його.

- Рада. – Альбрехт позвав подругу.

Дівчина вже й сама побачила Мерліна.

Усі розступилися, даючи їм змогу дійти до Великого герцога.

Мерлін стояв, не вірячи своїм очам, кусаючи губи, щоб стримати сльози.

«Живі…»

- Брате! Як добре, що ти тут! – Альбрехт підбіг до Мерліна, та міцно обійняв, відступаючи, щоб і Рада могла обійняти батька.

- Може мені хтось пояснить, що тут сталося?

- Це важко пояснити! – морозець щипав мокрі від сліз щоки.

- Ви все ж таки спробуйте. Вас не було місяць! Усі думали, що ви мертві! І, як ви це зробили?!

Почувши новину, про те скільки вони були відсутні Рада з Альбрехтом враз перестали усміхатися.

- Місяць? – дівчина відчула ніби на неї вилили відро води. У очах знов забриніли сльози.

- Я хочу знати все! Це Аланіс? Ми виграли?

- Ні. Це Ланфорт. Довелося змінювати план. У твоєму було багато неточностей.

- А що ж битва?!

- Як бачиш, вона закінчена. Після того, як ви з’явилися на стіні, битва закінчилася! Як би то зробили?! – Мерлін не втрачав надії отримати відповідь на своє питання.

І Альбрехт вже відкрив рот, щоб відповісти, як побачив Філіпа, що наближався до них. Він, на відміну від інших, не усміхався та був дуже серйозним. Від його погляду у Альбрехта прийшла думка, що він даремно воскрес.

- Несподіване повернення!

- Добрий день, Філіпе…

- Тепер справді добрий. Завдяки вам. – Філіп нарешті усміхнувся, поплескавши хлопця по плечу. – Ходімо.