47.4

«Де це ми?» - Альбрехт здивовано покрутив головою.

«Тебе повинно цікавити, чого ми такі. - озвався поряд голос Ради. Дівчина тихо розсміялась, сковзнувши по ньому поглядом.

«Тебе це здивує, але я розумію чого ми стали такими. А ось, що то за будівля внизу? І чого всередині мене стільки злості?»

Дівчина придивилася – внизу справді щось було.

«Це фортеця! Ал! Вони все таки пішли на штурм!» - вигукнула дівчина,  відчувши, як її накриває потужна хвиля злості.

Зовсім скоро вони зрозуміли звідки взялася злість.

«Якого біса вони сунулися у бій не почекавши нас?!» - на Альбрехта полився увесь біль, що відчували чарівники його загону. Навіть без тих фатальних чарів він зараз почав відчувати кожного. Його вивело із себе те, що вони були майже на межі. Чарівники та звичайні воїни помирали, як ті мухи, а під фортецею щось пульсувало. – Це що Ловець чарів? – Альбрехт не вірив своїм відчуттям. – Звідки він у них?»

«Декому краще треба зберігати свої іграшки, друже. – буркнула Рада, а потім гаркнула. – ГОДІ!»

Бій внизу у ту ж мить зупинився.

«У мене не було часу збирати по світу всі ті артефакти, що ми з тобою наробили, люба. – іронічно підмітив хлопець. – Я думав, що він зникнув разом зі світом»

«Мені подобається, як вони витріщаються на нас. Наче чудовисько побачили. – посмішка на губах Ради стала котячою.

Альбрехт фиркнув. Не кожен день смертні бачили у небі велетенського птаха, який сяє, як те сонце. Знайшовши внутрішнім поглядом Ловець Чарів, Альбрехт, підняв руку, прикликуючи силу. Із неба точно у центр фортеці вдарив стовп світла. Кристал який витягував життєву та магічну силу тріснув і уся магія полилася назад до своїх господарів.

Не збавляючи швидкості птах підлетів до брусферу на вершині стіни, та зник у яскравому спалаху.

Рада та Альбрехт кліпнули, звикаючи до тьмяного світла, що залишилося після зникнення птаха. Світанок вже повністю розфарбував небо у рожеві та блакитні кольори. Замилувавшись небом, вони не відразу зрозуміли де знаходяться.

Хлопець з дівчиною перезирнулися та навіть присвиснули від вбрання, що було на них. Замість звичайних обладунків вони були вдягнуті у золоті, а ще й до того крилаті.

Повернувши голову, Рада здивовано відкрила рота. Здивування відбилося й у золотих очах.

- А де друге крило, Ал? – те саме вона помітила й у нього. – Чому у нас одне крило справжнє, інше - ні?!

- Це довга історія. – зам’явся хлопець.

- Де Моє Крило? – дівчина дивилася на нього так, наче хотіла зробити дірку.

- Здається зараз не час це обговорювати. У фортеці люди.

- Почекають люди! – у Ради від обурення заходили жовна. Піднявши руки до неба, вона швидко промовила кілька заклинань прадавньою мовою. Воїни з імперськими обладунками покидали свої мечі, і як лялькові розвернулися та пішли до казарм. – Я тебе уважно слухаю!

- Я віддав їх нашій донці. – зітхнув Альбрехт, не бачачи сенсу приховувати це.

Рада відкрила рот і відразу його закрила.

- Ну так… З крилами простіше. Особливо у тому світі, де ми її залишили.

- Як ти думаєш…. – голос хлопця здригнувся. – Скільки у нас часу?

Рада зітхнула.

- Вона довго не протягне. – опустивши голову, Рада переплела їх пальці. – Скоріш за все ми це скоро не згадаємо. Але якщо все буде добре і ми пройдемо ритуал то знов будемо тим Первородним Духом, якого колись усі знали.

- Я сумував за нами.

Дівчина усміхнулась, зустрівшись поглядом з його очима.