47.3

Сверид палав вогнем. Але пожежі виявилися лише дещицею, їх швидко загасили. Сталося нещастя, про яке попереджали Лудо з Алмесом.

Після зникнення Золотого Духа з'ясувалося, що дочки Алмеса Адена та Зорева втратили свої божественні здібності, а отже більше не могли бути на Свериді. Скільки б їх матері Аврора та Вульм не кричали, не плакали, але Алмес відніс дочок на землю смертних.

- Ви самі винні! Ви ніколи нікого не слухаєте! Це стане вам уроком! А принцеси… - він запнувся. -  Вони зможуть повернутися якщо заслужать прощення Гармонії, а поки вони будуть смертними чарівницями!

- Цього інкубатора? - скрикнула Аврора і раптом заткнулася.

- Не смій їх так називати! Ще одного гніву Золотого Духа Сверид не перенесе! А якщо ви завдасте шкоди його дочці, то Адені із Зоревою вже не буде куди повернутися! – очі Верховного володаря Свериду палали гнівом. – А тепер геть з моїх очей!

* * *

Усе з’єдналося воєдино. Ніхто точно не знав скільки пройшло часу після початку штурму.

Деррик сидів на стільці, прихилившись головою до балки, що слугувала опорою намету. Під час останнього переміщення у фортецю його поранили у плече. Поранення було не важке, тому йому довелося почекати трохи, поки до нього дійде черга у лікуванні.  

У той останній раз він встиг винести з фортеці десятеро людей. Коли він прибув за наказом Богдана він побачив вулицю завалену камінням, та нерухомих людей. Більшість з них були мертвими. Часу, щоб перевіряти кожного не було, бо поряд був помічений великий загін імперських солдатів. Деррику було суворо заборонено вступати у бій.

- Ти знаєш, що тут відбулося? – перше, що спитав хлопець, коли побачив усе власними очима.

- Чорна орхідея. – коротко кинув Богдан, а потім крикнув. – Є хто живий?!

Відповіді не було. Коли хлопці почали швидко перевіряти людей, вони натрапили на тіло Руслана, що розпластане лежало на землі. Він єдиний з цього загону залишився живий. Невідомо, чи це магія Щита його захистила, чи пані Чернава. Серед них тільки вона могла начаклувати захист від такого заклинання.

Той захист був потрібен лиш на тридцять секунд, стільки діяло закляття. По згадкам у книжкам, воно роз’їдає майже усі звичайні магічні щити. Деррик згадав, що не так давно був скоєний напад на принцесу та Василя, і саме у цей момент захист впав. Скоріш за все цей загін помер саме тоді.

Вже коли вони поверталися у табір, його встигли підстрілися з арбалету. А ще через трохи часу Щит Васі остаточно впав. Хлопець спробував відновити його, але вже не вийшло, тоді принц наказав поставити щит тільки на табір.

Повернувши голову, хлопець на мить зустрівся поглядом з Лією. Дівчина сиділа, біля матрацу брата, тримаючи його за руку. Руслан досі не прийшов до тями. Деррик не наважився до неї підійти заговорити після того, як вони принесли Руслана. Дівчина швидко вислухала Богдана, та на десять хвилин кудись зникла. Повернулася вона вже із заплаканими очима та сіла біля брата, витягнувши поранену ногу.

Усе йшло не так, як вони планували. Навіть серед химородників ходили розмови, що цю битву їм буде важко виграти. А химородники на відміну від них були досвідченими воїнами. Усе пішло не так після того, як Святозар знищив вежу. Вони почали швидко втомлюватися від найменшого заклинання. Ніхто тоді не розумів, що сталося.

Руслан на своєму ліжку ворухнувся прочинивши повіки.

- Що сталося? – ледь чутно промовив він, спробувавши підняти голову.

- Усе нормально. Відпочивай. – Лія стиснула його долоню сильніше.

Хлопець кліпнув та знов закрив очі. Прикусивши губу, дівчина відвернулась, стримуючи сльози.

Деррик опустив голову, щоб знов не зустрітися з нею поглядом. Чарівниця з Летії дуже рідко показувала свою слабкість. А тим паче не любила, коли їй на це вказували. Місяць тому у них через це сталася невелика сварка. Лія йому подобалася, як дівчина, але вона не оцінила його бажання її захищати.

На мить піднявши голову він побачив, що до неї підійшла темноволоса дівчина. Здається це була Таня – дівчина Руслана. Він її забрав із поля битви десь годину тому, коли дівчину ледь не загнали у кут двоє карателів. Коли він по неї прийшов, вона ховалася за винною бочкою, а на плечі була кривава пляма. Таня тоді спочатку відмовилася тікати, вимагаючи, щоб вони знайшли Руслана, але йому було наказало повертатися. Через це дівчина на нього дулася до того, як він приніс хлопця.

Деррик шкодував, що не послухав тоді. Можливо б вдалося врятувати більше людей. Або ж він міг втратити тих кого вже мав.

Зітхнувши, хлопець встав та вийшов із шатра цілителів. Надворі вже майже розвиднилося. Він стояв так деякий час, вдихаючи свіже морозне повітря. Навкруги було тихо, і лиш іноді з намету долинали голоси.

- З тобою все добре? – озвався до нього жіночий голос.

Повернувши голову хлопець побачив Ганну у теплому кожусі з мискою у руках. Як виявилося вона не могла чаклувати через свою вагітність, щоб не нашкодити дитині. Тому дівчині знайшли місце поряд з чоловіком у наметі цілителів.

- Майже.

- Ти ж не збираєшся назад у фортецю? – змірила його поглядом дівчина. – У тебе ледь сил вистачило тоді триматися на ногах.

- Якщо накажуть я піду. – насупив брови Деррик.

- У тебе майже магічне виснаження. Тебе вистачить тільки на дорогу туди. Чи тобі Артем не казав?

- Та казав. – буркнув хлопець. – Я не так багато переміщався, щоб втомитися. – це його дратувало.

Раптом у небі щось спалахнуло та у наступну мить пролунав гуркіт. Дівчина зойкнула, схопившись за хлопця. Із намету вибіг Великий герцог, за ним ще люди. Усі дивилися, як над фортецею виникло вогняне кільце.

«ГОДІ» - Деррик від несподіванки сів, схопившись руками за вуха. Голос пролунав у голові.