Глава 47. Пробудження

Весь світ був наче у тумані.

Що стає після смерті? Спокій? Чи безкінечне існування у пітьмі? Невже після смерті дійсно нічого немає?

Вони не розуміли де знаходяться. І хто вони взагалі такі. Останніми спогадами були, як стріли пронизували і без того скалічену плоть. Несамовитий біль і нарешті темрява. Коли ж мав настати спокій? Де ж це вічне життя у Чертогах, чи омріяному Раю.

Його не було.

Був чийсь сміх. Чиїсь голоси.

Піднявши важку голову, Альбрехт спробував відкрити очі. І відразу йому довелося замружитися – яскраве світло било в обличчя.

Коли очі нарешті звикли до світла він зрозумів де зараз знаходиться. Хоча не зовсім. Їх оточували прозорі багатогранні стіни. Рада сиділа на підлозі, притиснувшись чолом до стіни. Присівши, Альбрехт торкнувся до її плеча. На ній більше не було тих жахливих ран. Та й на ньому також.

Сіпнувшись, дівчина повернула до нього голову. У її очах застиг біль та недовіра.

Нічого не сказавши вона знов повернула голову до стіни. Тоді й Альбрехт звернув увагу на те, що відбувалося за нею. Там стояли якісь люди. Вони  сміялися, тицяючи у їх бік пальцями.

«О, боги! Невже вони це з нас?»

Альбрехт відчув, як тупий біль став заполоняти його ледь вагоме тіло.

«Як же так сталося, що після всього вони стали для когось посміховиськом, розвагою?!»

- Отямилися?! – різкий жіночий голос змусив його відволіктися від думок.

Жінка з яскравим червоним волоссям декілька разів постукала по скляній стіні з іншого боку. Вона була вдягнута у жовту сукню, підперезану шкіряним широким поясом. Голову вінчала висока корона.

Озирнувшись на інших, вона зареготала.

- Ви слухачів також змушували себе чекати? Як це не гарно! Не дивно, що вас усі кинули, та повтікали.

Рада здригнулася, притулившись до плеча друга. Альбрехт широко відкритими очима дивився на дивних людей. На невеликій площі оточеній колонами, стояли чотири дорого вбрані жінки та їх слуги.

«Відпустіть нас! - благав Альбрехт, його слів було не чути, але й погляду вистачало, щоб площа вибухнула новим реготом. - За що?!"

Раптом на площі з’явилися двоє чоловіків у дорожніх плащах. Сердито зиркнувши на скляну в’язницю той, що був вищий зростом щось почав кричати жінкам.

Рада з Альбрехтом принишкли, більше не намагаючись заговорити. Незважаючи на те, що стіни їх в’язниці були досить товстими, до них долітали чіткі фрази. Той чоловік, що стояв ліворуч, мав на голові шолом у вигляді голови грифона, він говорив голосно і різко. За їхніми короткими репліками до Гармонії дійшло, що це Алмес – правитель Сверида.

Другий був трохи менше того за зростом і його звали Лудо на прізвисько Лейк Чорний. Побачивши старого знайомого, Рада мимоволі стиснула кулаки. Вона чудово пам'ятала, як цей чоловік намагався вбити її біля Віджио. Але тепер він був на їхньому боці, якщо судити зі слів.

Після появи цих двох, роззяв поменшало.

Тепер все стало на свої місця. Ніби відновилися прогалини у пам'яті – їх викрали для того, що вони не змогли допомогти Арел, що вмирала у своєму палаці. І хоч їхні погляди були такі ж налякані, насправді страх відступав усе далі. Найскладніше було це усвідомити.

«Вони хочуть вбити Арел. Нашу Арел! - очі Ради блиснули. У тілі з’явилася незрозуміла твердість.

«Даремно це вони! – погляд Альбрехта вп'явся у жінок, які викрали їх. – Месник небес не навчив їх розуму! Тоді може цей світ врятує Гармонія?»

Хоча вони були ображені на Арел це не змінювало того, що вона їх дочка. За свої гріхи вона заплатить, але не життям.

«Смішно вам? – кинула Рада погляд на молодих дівчат у королівському одязі. – Подивимося хто сміятиметься потім!»

Гнів усе наростав у їхніх душах, але раптом звідкись долинула ледь чутна музика. Наче цю дивну сповнену спокоєм мелодію грає сам вітер. Тут були звуки струнного інструменту, до них додалися клавішні. Стук невидимого дощу… і чийсь голос, що кликав їх прокинутися від сну.

Так тихо, і спокійно... Гнів йшов, по тілу розливалося тепло, наповнюючи душу силою. Підкоряючись мелодії, Рада з Альбрехтом заплющили очі і розчинилися в ній.

Тепер вони одне ціле, довкола більше немає ні сміху, ні криків, світ закружляв калейдоскопом. Це було дивовижне почуття. Ніби прокинувся від кошмару. Скинув пута, і ось готовий летіти. Ритм прискорився - лети, ЛЕТИ - чулося у ньому – Покарай тих, хто завдав стільки болю!

Ритм ще прискорився, тепер у ньому не було спокою. Холодний вітер підхопив їхнє волосся, плутаючи його між собою. Пролунав тріск...

• * *