46.2

Після того, як Алексис використала свою силу, вона відчувала слабкість. Залишивши загін Андрія химородниця вирішила перевірити склад з провізією, що розташувався поряд.

Відкривши двері, дівчина зайшла в середину. Кімната зустріла її тишею та стійким запахом старого дерева та пилу. Її кроки по грубій кам’яній підлозі виходили занадто голосними. Покрутивши головою, Алексис побачила мішки з зерном та бочки для вина.

Кімната виглядала порожньою. Оглянувши її швидким поглядом, дівчина вже збиралася повертатися, як біля неї зіткався Страж лісу у вигляді лисиці.

- Ти кажеш, що тут хтось є? – почувши його, дівчина вирішила краще роздивитися кімнату.

За дальнім стелажем вона побачила хлопця, що лежав на підлозі.

- Святозар? – не повірила своїм очам дівчина. Його у цій частині фортеці не мало бути.

Хлопець спробував піднятися, спершись на руки, але знову впав.

- Що з тобою сталося? Хто тебе так?

- Сава… - прохрипів хлопець.

- Твій брат? – дівчина здивовано вигнула брови.

- Він був неподалік. На його загін напали відразу декілька карателів. – груди чарівника важко здіймалися та опускалися. – Я мав допомогти, але чомусь… впав. Мені допомогли сховатися… - закривши очі, хлопець здається втратив свідомість.

Алексис розуміла, що він більше не може брати участь у битві.

- Стражі! – покликала вона.

Чорні згустки магії з'явилися з-за її спини, прийнявши форми вовків і птахів. Вони обгорнули пораненого Святозара, і, піднявши його м'яко, понесли в безпечне місце.

- Виведіть його з фортеці. – наказала Алексис, і Стражі безшумно підкорилися.

За Святозара можна було вже не боятися, але загін Сави міг потрапити у біду. Дівчина не пам’ятала скільки у його загоні досвідчених магів. Здається більшість там були новачками.

Алексис рвучко піднялася, через що голова миттєво пішла обертом. Схопившись рукою за стелаж, дівчина вирішила трохи перепочити. Втома накочувалася хвилями. Це була не перша битва Алексис, але зараз вона втомлювалася швидше. Можливо позначилося те, що вона погано вчора спала. Після смерті Івана вона постійно відчувала себе розбитою. Рятували лиш тренування.

Перевівши дихання, дівчина врешті пішла на вулицю. Світанок вже повністю захопив небо. Тепер стало видно масштаб руйнування стіни та веж. Звуки битви стали голоснішими.

* * *

Алексис, ледь пересуваючи ноги від утоми. З кожним новим використанням магії, вона відчувала, як слабшає. Для чарівниці її рівня та досвіду це було дивно. Сила витікала з неї стрімким потоком, наче вона увесь цей час чаклувала захисні чари. Тільки вони так ослабляють мага.

Ще здалеку вона почула крики та світло від заклинань. «Карателі» - подумавши про це, дівчина пришвидшилася. Попри слабкість, сил у неї було ще достатньо.

За рогом на неї ледь не налетів якийсь чоловік у плащі ордену. Вчасно відскочивши, Алексис вихопила меч.

- Свої! – крикнула дівчина. Знайшовши очима Саву, вона полегшено видихнула. Поки хлопець виглядав непогано.  

— Стражі! — знову покликала Алексис своїх вірних супутників, і чорні згустки магії вигулькнули із під землі.

Декілька чорних лисиць кинулися на карателя, що збирався начаклувати нове заклинання. Магічні звірі впивалися в нього, розриваючи його захист, але каратель боровся лютіше, ніж будь-хто з попередніх. Алексис підняла руку з чарівною паличкою. Та виявилася дуже важкою. Щоб промовити заклинання пішло більше сил ніж планувалося.

«Та що ж це таке?! Я химородниця чи третьосортна відьма?!» - вилаялася дівчина.

- Дурна магічка, ви вже програли! Здавайтеся та прийміть свою долю! – прохрипів каратель, припавши на одне коліно. З розбитої скроні текла кров.

- Та що ти кажеш! – буркнув Сава, встромляючи йому меч у спину.

Його вже не хвилювало, що він атакував противника зі спини. Стражі вчасно зламали захист карателя, і у цей час він відволікся на химородницю.

- Сава. Я нещодавно бачила твого брата. Його Стражі лісу віднесли до цілителя.

Не встигли вони перевести подих, як з’явилися ще двоє карателів.

Сава вилаявся. Більшість з його загону були вже мертві. Їм вдалося перемогти п’ятьох карателів, але ті встигли забрати багато з собою. Скільки б вони не тренувалися сили, врешті, були не рівними. Мало хто хотів розуміти, що їх перевага лише у кількості. Вони від початку були більше м’ясом, ніж реальною загрозою.

- Вшиваємося звідси! Тут нас дістануть з вікон. – сховавши чарівну паличку, хлопець вихопив меч, та побіг до дверей, що вели до казарм.

Алексис та чоловік з загону Сави не стали сперечатися.

Алексис, Сава та Віктор, так звали того чоловіка, влетіли до будівлі казарм. Велика зала зі старими дерев'яними колонами й високими стелями була наповнена запахом поту і металу. По кутах виднілися залишки зброї, розкиданої під час попередніх сутичок. Вони швидко оглянули приміщення й припали до стіни, намагаючись зібрати сили. Сава оперся на коліно, важко дихаючи.