46.1

- Міа Алексис. – вигукнув невисокий смаглявий чоловік у теплому кожусі. Він був майже на голову нижчий за дівчину.

- Можна просто «пані». Я вже не маю крил! – кинула дівчина.

- Пані Алексис. Нас послали допомогти вам!

- Добре, ем…

- Я Андрій. Чарівник із Корделії.

- Добре, Андрію. Нам треба захопити коменданта та закінчити цей бій. – Алексис кинула погляд туди, де за будівлями не так давно пролунав вибух. – Ти знаєш, що там сталося?

- Чорна орхідея. Навряд хтось вижив.

Дівчина не стримуючись вилаялася. У тій частині фортеці був загін Мідної орхідеї (прізвисько Сіяни Чорнави). Доволі іронічно, якщо її здолало це закляття.

- Будемо сподіватися на краще. – тихо промовила Алексис, повертаючись до вежі.

- Так, пані. – вимовив чоловік.

* * *

Загін чарівників, на чолі з Алексис, піднімався гвинтовими сходами. Їх кроки відбивалися луною. Було на диво тихо, жодних інших звуків.

Коли вони досягли дверей кімнати коменданта, Алексис відчинила їх без зволікань. Проте кімната була порожня. Ліжко застелене, свічка на столі холодна. Жодного сліду присутності.

- Тут нікого немає.  – прошепотів один із чарівників, нервово оглядаючи кімнату.

Алексис підійшла до вікна, дивлячись на нічний пейзаж за межами вежі. Її очі звузилися.

- Будьте уважні. Ми тут не самі.

Її слова підтвердилися миттєво — ледь вона промовила їх, як за стінами пролунали важкі кроки. У коридорі на них вже чекали імперські солдати.

- Брудні породження Пекла! – скрикнув один з воїнів, підіймаючи меч.

- На ваших карателів подивіться, йолопи! – ображено кинув ватажок загону Андрій. – Вони всі вбивці та чорні маги! Ми ж лише хотіли спокійно жити зі своїми сім’ями!

- Вам тут ніхто не повірить! Такі як ви роками ставили себе вищими за нас, звичайних людей. Карателі вас поставлять на місце!

- Я тобі зараз покажу, де наше місце! – плюнувши на підлогу, Андрій вихопив з чохла чарівну паличку.

- Стій! – крикнула Алексис, зробивши крок уперед. – Подивіться на мене. – коли вона звернулася до солдатів, її голос став ніжним, наче колискова. – Ви помиляєтеся. Ми не вороги один одному. Ми повинні боротися разом проти карателів.

- Не дивіться цій відьмі в очі! – закричав воїн, що стояв позаду, біля самих сходів.

Алексис ображено підтиснула губи. Один не піддався чарам. Німий поклик і поряд з тим воїном матеріалізувався згусток темряви. Чоловік у обладунках закричав з переляку та зробивши крок назад зірвався на сходи. Добивати його вже не було сенсу.

- Сумно. Марна витрата людей. – обвівши поглядом тих солдатів, на яких подіяла її магія, дівчина вирішила не давати їм повної свободи дій. У них не було часу вести з ними розмови. Її голос знов став лагідним. – Йдіть та перекажіть своїм, що ми хочемо жити в мирі. Тільки разом ми зможемо прогнати Роен з наших земель.

Солдати, як лялькові одночасно повернулися та пішли до сходів.

- Та їх же свої вб’ють. – зазначив Андрій.

- Як я вже казала: будемо сподіватися на краще.

- Шукатимемо далі. – Андрій ствердно кивнув, стиснувши у руці чарівну паличку.

* * *