Глава 46. Ловець чарів

Чорний згусток магії прийнявши форму вовка кинувся на карателя, що збирався зі спини атакувати химородницю. Алексис швидким рухом встромила меч у груди імперського солдата. Коли той впав, вона почала озиратися у пошуках нових супротивників.

У десяти метрах від неї Стражі лісу когось спіймали. Що вони робили з нещасним Алексис не хотіла перевіряти. Навряд той каратель вже зможе комусь заподіяти лихо. А ось звичайні солдати зараз дивилися на неї, як на створіння з Наві. Домовлятися вони не хотіли, усім своїм виглядом показуючи це.

На відміну від інших роксанцям більше пощастило з магією. Ті, у кого прокидалася сила переїжджали швидко ближче до Лісу. Ні імператор, ні його карателі не сміли ступати під його крону. Між Гордієм та отаманом химородників була укладена угода: він їх не чіпає, вони не втручаються у його війну з чарівниками. Тоді отаманом був дід Алексис.

З одного боку дівчина могла зрозуміти діда, бо області вже тоді були не дуже дружніми і допомагати ціною своїх він не хотів. Але, що було б якби він тоді зібрав своє військо?

* * *

Світанок захоплював небо, коли чарівниця ступила на вузьку вулицю по обидві сторони якої розташовувалися складські будівлі. До вежі коменданта залишилося вже не далеко.

Попри втрати їх справи йшли добре, вони змогли захопити більшу частину фортеці. Тепер залишилося взяти у полон коменданта та розібратися з карателями. Алексис сподівалася, що їй вдасться змінити йому пам’ять та змусити стати на їх бік. Але шанси були дуже мінімальними, бо скоріш за все його добре захищають.

Ланфорт був найменшою фортецею із чотирьох, що оточували область Каталі. Алексис на відміну від інших добре розуміла чого імператори відгородилися великою стіною від своєї країни. Вона також розуміла, хоч розмір захисної будівлі був невеликим, але саме вона межувала з Роксаном. Ланфорт був грізним супротивником.

Карателі дуже любили цю фортецю. По їх розвідкам, вони часто зупинялися тут. Химородники неодноразово продивлялися будівлю магічним зором, але жодного разу не бачили в ній нічого особливого. Лиш каміння та цемент.

Недалеко чулися звуки бою.

Перед нею, мов з під землі виріс каратель закутаний з ніг до голови у червоний плащ.

Перший удар стався раптово. Він підняв свій посох, і чорні блискавки вихором вдарили в землю перед нею, розтріскуючи каміння і змушуючи її відскочити у бік. Стражі Стародавнього лісу виринули з нізвідки, перетворюючись на вовків і кидаючись на нього. Але він був готовий.

- Ти думаєш, що ці тварюки мене зупинять? - каратель похмуро розсміявся.

- Ну твого приятеля ж зупинили! – кинула у відповідь дівчина.

- Покажи мені усю свою силу, прибита до землі пташка.

Алексис напружилася, вона розуміла, що він мав на увазі. Вступивши у шлюб вона втратила можливість перетворюватися на соколицю. Згадка по це боляче вдарила у серце. Вилаявшись, дівчина вихопила з піхов меч та кинулася на чарівника.

Він заблокував її удар посохом.

- Така могутня чарівниця і з мечем. Невже чутки про тебе брешуть! Мені здавалося, що ти була найкращою ученицею Миро! Невже брехали?!

Дівчина вишкірилися. Її намагалися вивести з рівноваги балачками.

- Я була кращою у всьому! А ти тільки й можеш, що патякати!

Чорні очі карателя блиснули. І хоч більша частина обличчя була закрита тканиною, вона відчувала, що він посміхається. Його веселила їх розмова.

Примружившись, дівчина сильніше стиснула у руці меч.

Каратель зробив різкий крок викинувши свій посох у швидкий удар зліва. Алексис миттєво зреагувала, піднісши меч горизонтально, блокуючи удар. Метал зіткнувся з деревом, але навіть не пошкрябав його.

Не зупиняючись, каратель обернув посох над головою, цього разу спрямовуючи удар зверху вниз. Алексис відскочила назад, ухиляючись, і миттєво відповіла різким випадом уперед, спрямовуючи меч у груди противнику.

Каратель відбив її удар посохом, змусивши Алексис відступити ще на крок. Він пішов у наступ, його посох мов стріла розрізав повітря — один удар в бік, другий — у ногу. Алексис встигала відбивати кожен випад, її меч з блискавичною точністю блокував атаки.

Виявлялося каратель не тільки розмовляти міг, а й битися. Їй навіть сподобався бій. Але треба було закінчувати. Алексис провела обманний удар справа, а потім різко змінила напрямок і провела рубаючий випад зліва. Каратель ледь встиг виставити посох, але наступивши на поділ свого плаща впав на землю.  Дівчина зробила ще один швидкий рух уперед, приставивши меч до горла.

- Я все ще недостатньо хороша для тебе? – криво усміхнулась вона.

- О ні! Ти така, як про тебе казали. – навіть меч біля горла не завадив йому відповісти. – Але ти програєш, Алексис, донька Миро. Програєш, так само, як інші.

Його тон їй не сподобався.

Чорні очі карателя сміялися з неї. Піднявши меч, дівчина вирішила кінчати з ним, але чоловік раптом розчинився у повітрі.

- Трясся! – вилаялася химородниця.

Ніхто з них не мав сил переміщатися у просторі. Невже це була лише ілюзія? Але для чого?