Глава 45. Чим сильніший, тим слабший

- Ви ж гаварілі, что оні не смогут пробится в крепость!  – комендант Ланфорту нервово міряв кімнату кроками.

- Не волнуйтесь так. То, что оні смоглі унічтожить стену, нє означаєт, что оні победят. – холодно відповів високий худорлявий чоловік у червоній накидці.

Вони знаходилися у круглій залі з голими цегляними стінами. Посередині на помості лежав кристал розміром з драконяче яйце. Навкруги нього стояли десятеро карателів, піднявши руки та шепотіли слова закляття.

- Вам лучше поторопітся! – комендант не розділяв їх спокій. – Оні унічтожилі башню, которая связивала нас с крепостю Аретта.

Каратель стиснувши губи, підняв очі до стелі. Скиглення коменданта вже діяло йому на нерви. У кімнату увійшов чоловік на прізвисько Лебідь. Швидко перетнувши кімнату, він підійшов до нього. Побачивши, що комендант знов почав міряти кімнату кроками, він повернувся до новоприбулого.

- Что там наверху?

- Они хітриє. Ми іх не дооценіли. Но у Владимира почти получілося пробітся через бар’єр. В іх армії єсть одно слабоє место.   – відповів каратель. – Что у вас тут?

- Лучше, чем ми думалі. Чем больше оні будут бороться, тем ближе іх пораженіє.

* * *

 - Запам’ятайте, наша основна задача – це карателі. – Сіяна Чернава обвівши очима свій загін, кинула швидкий погляд на сина. Вони були у невеличкому дворі перед казармою. – З тобою все добре?

Хлопець кивнув, але в його очах промайнула тінь загнаного усередину болю.

Сіяна Чернава була не дуже задоволена, що син буде у її загоні. Хоч останні місяці вона їх з сестрою навчала особисто, це не робило їх готовими для бою проти карателів. Нікому не слід було вступати із ними у бій. Але так усіх довелося закрити у таборі, і битися було б нікому. А до того він міг зустріти когось з них і в інших загонах, тому пані Чернава врешті подумала, що їй спокійніше бачити його поряд. А ось те, що їх розділили з його Танею вона вважала помилкою. Їй би не завадила допомога колишньої карательниці.

- З нею усе буде добре. – Сіяна підійшовши до сина, поклала руку йому на плече. – Вона сильний маг.

- Вона вбила тоді своїх. – похмуро відповів Руслан. – До речі по твоєму наказу. Мені страшно уявити, що з нею зроблять карателі, якщо їм це вже відомо.

Між бровами пані Чернави пролягли глибокі складки.

- Зараз не час це згадувати. Вона може про себе попіклуватися. – сказавши це, жінка повернулася до решти. У її загоні разом з нею було двадцять п’ять осіб. – Будьте уважні. Від нас залежить успіх місії. — додала Сіяна, обводячи їх поглядом. Раптом жінка застигла, прислухаючись до навколишньої тиші. Стало якось аж занадто тихо. — Щось не так…

Повітря ніби поважчало. Запалений факел на стіні почав дивно себе поводити. Колір змінився до тьмяно червоного відтінку, а сам вогонь став меншим. Язики полум'я майже згасали, але одразу знову спалахували короткими ривками.

- Вони тут. - прошепотіла вона.

Її слова не встигли до кінця долетіти до вух загону, як з верхніх вікон і темних переходів вискочили карателі. Вони впали на загін, як птахи атакуючи свою здобич. Їх було десятеро — темні силуети у кривавих плащах. Вони рухалися швидко, намагаючись оточити загін.

Карателі не зволікали, артефакти у їх руках почали світитися збираючись вдарити закляттям.

- До бою! - голос Сіяни прорізав повітря. Вона швидко підняла руки, та її персні спалахнули яскравим білим світлом. – Роверетто!

У наступну мить у дворі фортеці спалахнуло відразу багато заклинань.  Земля задрижала.

Один із карателів кинув вогняне закляття убік Руслана, але магія Васі зреагувала швидше закриваючи Руслана магічним щитом.

- Зліва! - крикнула Сіяна сину. На цей раз захист спрацював, але на нього повністю було покладатися не можна. Він міг їх частково захистити від впливу магії, але не рятував від меча.

Руслан швидко повернувся та скинув руки, змушуючи кам’яну плиту двору вкритися тріщинами. Вени на його зап’ястях здулися, коли шматок каменю злетів у повітря. Хлопець прицілився у карателя, що стояв найближче і кинув у нього каменюкою. Той встиг ухилитися у останню мить, вигукнувши заклинання, що розбило камінь на менші шматки.

Руслан вилаявся, вирвавши з землі ще частину плити.  Наступна атака виявилася більш успішною. Але разом з цим він відчув, що вона забрала більше сил ніж планувалося.

- Скіо. – пролунало десь ззаду, і щось вдарило його у спину, підкидуючи у повітря.

Вдарившись об стіну, хлопець відчув, як у роті з’явився металічний присмак крові. Перед очима все кружляло. Він спробував вдихнути ротом повітря і груди у той час відізвалися гострим болем.

Поки що ніхто з загону не помітив, що його поранили.

Стиснувши зуби, щоб не закричати від болю, Руслан спробував сісти. Біль знов озвався у ребрах. Піднявши голову, хлопець помітив, що один з карателів кинув заклинання у його бік. Що воно таке він не дуже хотів відчувати на собі. Схопившись на ноги, хлопець відскочив у бік саме у той момент коли вороже заклинання вдарило у стіну, біля якої він сидів, залишивши на цеглі обвуглений слід. Цього раптового припливу адреналіну йому вистачило, щоб ухилитися від заклинання. Але не щоб встояти на місці.