44.2

Через прочинені двері, що вели до вежі на них кинулося двоє солдатів з оголеними мечами.

Святозар зціпив зуби, його серце калатало, але він відмовився дати волю своєму вогню. Він знав – один рух пальців і ці солдати згорять заживо навіть не підбігши до нього. Цей дар був і його прокляттям.

За цими вибігло, ще троє.

- Куди ж ділися інші наші?! Готуйся! — крикнув Деміян до товариша, і вони знов стали спиною до спини, готові відбивати напад.

 Перший солдат кинувся на Святозара, піднявши меч для смертельного удару. Святозар швидко відбив його, і їхні мечі зіткнулися з гучним звуком металу. Хлопець зробив крок убік, ухиляючись від наступного удару, і контратакував, нанісши супротивнику удар по плечу.

Тим часом Деміян зосередився, створюючи заклинання. З його палички вирвався яскравий промінь.

- Ти знаєш ще якісь закляття, окрім цього? – крикнув через гомін Зар.

- Не бачу необхідності! Ні я ні вони не будуть мучитися! Я їм дарую швидку смерть!

- Вони такі ж як і ми! Ти забув, що також служив у війську! Здається твій полк був в Алланіс. Ми маємо дати їм можливість здатися!

Деміян зітхнув, обвівши друга важким поглядом.

- Тому я й дарую їм таку швидку смерть. Для них ми вороги. Їм багато разів пропонували здатися. Якби ти скористався своєю силою було б трохи краще.

- Вони не заслуговують, щоб бути спалені живцем.

- А бути зарубані мечем та помирати у муках вони заслуговують?! – фиркнув Деміян. – У тебе друже проблеми із собою.

Тільки він це сказав на стіні опинився ще один воїн. Святозар швидко кинувся вперед, його меч зіткнувся з мечем противника. Метал знову заскреготів, і іскри розсипалися у повітрі.

Деміян хмикнув, взявши на себе наступного. На відміну від Святозара він був навченим воїном. Йому дуже пощастило, що йому вдалося втекти, коли раптово у нього прокинулася сила. Тоді його обізвали підлим щуром, що пробрався до них, та готували до страти. Саме тоді у нього зникла остання жалість до товаришів по службі.

Його якимось дивом врятував загін, який послала «Гармонія». Він не став вчити побутові заклинання, у ньому горіла тільки жага помсти. Він зробив все, щоб вивчити смертельне заклинання. Швидка смерть - це був останній подарунок для тих, хто зрадив його, давши карателям засудити до страти.

 Меч Деміяна виблискував у світлі місяця, він швидко рухався відбиваючи удари та наносячи відповіді. Один із солдатів спробував прорватися до нього зліва, але Деміян швидким рухом відбив удар, встромляючи свій меч у горло. Кров бризнула із розрізаного горла, випучивши очі, солдат звалився на кам’яну підлогу.

Добивши цього, Деміян озирнувся, побачивши ще одного солдата. Той на відміну від інших не намагався нападати. Чоловік стояв, притискаючись спиною до шипів брусфера, його меч тремтів у руці.

- Кидай меч та здавайся! – закричав Святозар. – Ми не вороги один одному.

Деміян стиснувши свій меч у руці, рішуче пішов до нього. Побачивши його розлючений погляд, солдат кинув меч, та впав на коліна.

- Прошу, не вбивайте мене! Я здаюсь! — закричав солдат. Його голос тремтів, а очі були широко відкриті від страху.

Деміян зупинився біля Святозара, опускаючи меч. Надовго затримуватися тут було не можна, вони мали знищити вежу, поки з інших фортець не підійшла підмога. Вони вже були майже поруч із нею.

Покрутивши головою у пошуках мотузки, Деміян зсунувши брови глянув на полоненого.

- Сиди тут! Немає у нас на тебе часу.

Той закивав, продовжуючи трястися на підлозі.

- Дем! До них підходить підмога! – закричав Святозар, побачивши вогні на стіні. Ще декілька хвилин і вони пройдучи через вежу будуть поруч.

- Чого ж їм не спиться у своїх ліжках! – буркнув Деміян, підтиснувши губи.

Відвернувшись від полоненого, він подивився убік, куди вказував Зар. Факелів було багато. Можливо до них йшло п’ятдесят воїнів.

Солдат, що сидів на підлозі підняв голову. Страх у його очах миттєво змінився злобою. Вскочивши на ноги, він звідкілясь вихопив ніж та кинувшись на Деміяна, встромив йому у шию.

Деміян здивовано відкрив очі, відчуваючи як гострий пекучий біль розриває горло. Хлопець захрипів, впустивши меч. Його рука миттєво піднялася до рани, намагаючись зупинити потік крові, що почав витікати з горла.

Святозар помітив, як лезо блиснуло у місячному світлі, але щось вчинити не встиг.

- НІ! - вигукнув Святозар, підхопивши Деміяна, щоб той не впав. Але його тіло виявилося заважким і вони разом опинилися на підлозі.

Його руки були уже в крові, яка фонтаном витікала з шиї друга. Нічого не могло її спинити. Деміян захрипів, випльовуючи згустки крові.

Білий сніг, що присипав доріжку на стіні, вже був червоний від крові. Тепер тут була кров і Деміяна. Піднявши очі, Святозар побачив, що той солдат намагається втекти. Цього він не міг допустити. Але поки сльози заволокли йому очі.

«Для чого я тут? – його світ перевернувся. – Ти мені казав, а я тебе не послухав…»