43.2

За декілька годин до того

Земля була промерзла, тому звичайними лопатами вони б нізащо не змогли зробити підкоп. Та навіть магією у заклиначів землі виникали час від часу проблеми. Міра, Настя, Станка та Руслан працювали вже не одну годину. Підкопатися під фортецю було складно, перед нею був глибокий рів наповнений водою. Якщо зробити щось не правильно то усе поллється у тунелі.

Вони мали закінчити усе вчасно, поки військо нагорі відволікало оборонців фортеці.

 Прихилившись спиною до стіни тунелю, Настя перевела подих. Із рота вирвалася хмарка пару. Попри відлигу було доволі холодно. На цій ділянці вони працювали з Мірою разом, за ними йшли п’ятеро чоловіків, які додатково укріплювали його.

Спочатку настрої у їх команді були доволі позитивними, але як тільки з’явилися перші проблеми, з’явилися й невдоволені.

- Чоловік чарівник з цією роботою впорався б краще.

Почувши цю фразу, Настя хижо повернула голову.

- Ну так відкрийте у себе магію землі, та зробіть краще! – стиснувши кулаки, дівчина уп’ялася у чоловіка поглядом.

Їй хотілося ще щось додати, але вони зараз були не на поверхні. Вона й без того була втомлена, і боялася, що зламає щось зайве, і тунель завалить. Магія, якою вона б не була контрольованою, у моменти злості давала збій. Цього їх супутники не знали. А якби знали, то це була ще одна причина, чого цю роботу краще доручити чоловікам.

Такі заяви вони чули на свою адресу не один раз, і завжди коли поруч не було Руслана. Хоч він ніколи не був ні на чиїй стороні, але чогось при ньому таке казати не наважувалися.

Тунель був закінчений після обіду. Нагорі вже чувся ріг, що був сигналом до відступу. Тепер треба було закласти вибухівку та дати заклиначам вогню сигнал усе підпалити.

Усього тунелів було два. Вони закінчувалися під стіною, там де визначили найслабші її частини. Спочатку пропонувалися інші варіанти розвитку битви, але розкласти стіну по цеглинах нажаль заклиначі землі не могли. І спалити увесь форт заклиначі вогню також не могли. Єдиний чарівник вогню, який мав силу таке зробити виявився пацифістом. Святозар ще за часів Альбрехта відмовлявся користуватися своєю магією на повну. Юстас та ще п’ятеро не змогли б покрити таку територію вогнем.

Останній план ніхто й не подавав для розгляду, залишивши його як чорний гумор для своїх. Повстанці не хотіли, щоб їх вважали чудовиськами. Хоча їм такого милосердя ніхто не подавав. Їх палили та різали без жодного докору совісті.

* * *

День йшов до ночі, закінчувалися останні підготовки до бою.

Руслан відпочивав у своєму наметі після важкого дня. Йому пропонували не приймати участь у завтрашній битві, але він наполіг на своїй участі.

Хлопець лежав, підклавши руку під голову, та дивився у стелю. На його вустах час від часу з’являлася усмішка. Поруч з ним лежала Таня переповідаючи історію зі свого дитинства. Руслан щиро розсміявся, пригортаючи її до себе однією рукою.

- Це настільки дивно зараз звучить, але тоді я вважала себе дуже самостійною та дорослою! Мене тоді півсела шукали. Вже прочесали ліс із собаками. А Таня просто пішла у інше село, щоб купити річ, яку побачила на базарі під час минуло візиту. Ніхто ж не міг подумати, що дитина попреться туди. Тому мене шукали поблизу. Як згадаю оту різку, якою мене потім бив батько, аж зараз стає боляче. – розсміялася вона. – Таня просто хотіла зробити подарунок матері, а заробила скандал та червону від різки дупу.

- Мені від матері у дитинстві часто діставалося. Це Лія у нас була слухняною дівчинкою. А я був скрізь. Усі бійки були моїми. Здається до десяти років не вилазив з них. А потім, як каже мати став дуже серйозним, наче підмінили дитину.

- Так може підмінили? – захихотіла дівчина, вивільнившись з обіймів, але лиш для того, щоб переміститися трохи вище. Її губи м’яко торкнулися його, але лиш на одну мить. Трохи відсунувшись, дівчина подивилася в його очі, у яких вже спалахнув вогник бажання. – Кохаю тебе. - прошепотіла вона, торкаючись подихом його щоки. – Якщо це наш останній день…

- Тсс. – зупинив її хлопець. – Не останній. Не думай про це.

Запустивши руку в темне, кучеряве волосся Руслан притягнув її голову до себе, повністю заволодівши губами. Тепер вона навіть якщо й хотіла, не могла б йому заперечити.

Але раптом від входу почулося голосне покашлювання. Таня відсахнулась від Руслана, першою побачивши Сіяну Чернаву. Дівчина хотіла вже схопитися на ноги, але Руслан її зупинив рукою.

Стиснувши губи, тим самим намагаючись впоратися з роздратуванням, хлопець врешті видихнув. Роздратування нікуди не пішло.

- Так, мамо?! – увесь його голос казав, що він не дуже радий, що його відволікають. – Ти щось хотіла?

Жінка не дивлячись на ображене обличчя сина, зробила декілька кроків до них.

- Я хотіла поговорити з тобою.

- Руслан, я піду. – тихо мовила Таня, встаючи на ноги.

- Залишся. Тебе це також стосується.

Таня здивовано перезирнулась з Русланом.

- Ми слухаємо. – від роздратування не залишилося ні сліду. Тепер голос хлопця звучав розгублено.