42.3

Мерлін декілька разів повертався до розстеленої на столі карти. Поруч лежав план форту Аланіс. Штурмувати саме цей форт було доволі небезпечно.

Область Каталі оточувала система фортів, з’єднаних пішохідною стіною. Мерлін відразу згадав Китайську стіну на Землі. Таке розташування мало ряд недоліків. Бо, якщо ворог захопить один форт він автоматично отримає доступ до двох інших. Але й допомога зможе прийти швидше.

Мерлін ходив навколо столу, іноді нагинаючись, щоб перевірити щось.

Застати зненацька Аланіс вже не вийде. Там зараз найбільша кількість каталінських солдатів. Треба добре навчене військо, щоб пробитися за його браму. А у них були лиш діти. Мерлін намагався знайти хоч одну зачіпку, щоб зберегти якнайбільше життів.

Біля форту Іриней, що за декілька кілометрів від Роенського кордону, щось відбувалося. По слухам роенці почали перекидати туди свої війська. Не виключено, що вони підуть у наступ на столицю. І це було дивно, бо вже настала зима. Мерлін розглядав варіант, що Морл дізнався про смерть Гордія і вирішив захопити столицю.

Якщо йому це вдасться, він пройде по області без жодного спротиву.

На сході форт Арета виглядав усіма покинутими. Він межував з Корделію. А це довгий час була найпокірніша область.

Залишався Ланфорт. Це була масивна кам’яна споруда, яка своїм виглядом псувала мальовничі землі на півдні від неї.

Роксанський Бореполк знаходився в тридцяти кілометрах від Ланфорту і туди швидко вдавалося перекидати резерви. Але невеличке містечко виявилося доволі сильним.

Мерлін вже спілкувався з лицарями Гармонії. Битва під Бориполком була найбільшою. У половини з них був справжній бойовий досвід. Хоча більша половина заслуги була у роксанців. Мерліну хотілося порозмовляти з роксанським отаманом Миро. Той обіцяв закінчити свої справи у роксанському таборі та приєднатися до них з Філіпом.

Якщо Роен хоча б налякає захисників Іринею, тоді той запросить підмогу Аланісу та форту Аретта. Тоді у Ланфорт вчасно не зможе прийти підмога, і повстанці встигнуть відрізати його від інших.

* * *

Нарешті було прийнято перемістити табір на південний схід до Ланфорту і вже там об’єднатися з табором роксанців.

На радість повстанців сніг перестав сипати і нарешті можна було зайнятися переправою. Чарівник Деррик міг за один раз переносити тільки десять осіб, тому на нього ніхто не сподівався.

Половину дня вони провели на конях. Потім довелося зупинятися, бо люди та коні замерзали.

Вже через тиждень почалась відлига і дороги були затоплені. Але підняття температури грало їм на руку. Вони встигли перекинути більше людей та техніки через територію Лакретії.

Сім’я Сіяни Чернави їхала у голові колони. Лія останнім часом була доволі мовчазною. Коли вони зупинялися на привал дівчина постійно тренувалася, уникаючи довгих розмов.

Руслан навпаки усміхався, та жартував з Танею та Артемом. Його дружина Ганна їхала у критій повозці, разом з Емою, Станкою та іншими жінками, які не могли довго їхати на конях.

Сіяна Чернава з осудом поглядала на старшого сина. За ці три місяці він перетворився з хлопця у молодого чоловіка. Мати не могла намилуватися ним. Зараз він був дуже схожий на батька. Такі ж широкі плечі, русяве волосся, що відростаючи починало завиватися у легкі кучері та густі вуса. Колись Руслан соромився їх, але з часом вуса вже не були такими рідкими.

Псувала усе тільки Таня, дочка одного з капітанів карателів. Та й до того чорна відьма. Хоча для Сіяни це було одне й те саме.

На привалі, коли їх загін почав займатися приготуванням вечері та встановленням наметім, жінка все ж таки вирішила поговорити з сином. Увесь цей час вона відкладала цю розмову, боючись отримати відповідь.

- Скажи, що у тебе з цією дівчиною? – спитала Сіяна Чорнава, знявши з возу мішок з їх речами.

- Я її кохаю, мама. – ні на мить не замислюючись відповів Руслан, потягнувшись за другим мішком.

- Сподіваюся ваше кохання далеко не зайде. Бо я ніколи не благословлю цей шлю.

- Ну, мам. – якось по дитячому підібгав губи хлопець. – Тобі ж Таня подобалася.

- Як чарівниця, так. Талановита. Але, як твоя дружина… - Сіяна замовкла, підперши спину долонями. – Літа вже не ті. Допоможи мені це перенести у наш намет.

Руслан кивнув, не ставши завчасно сперечатися з матір’ю. Занісши мішок з їжею та одягом у намет, хлопець випростався.

- Я розумію ваше невдоволення, мамо. Але вона не її дід. Так само, як і я ніколи не буду гідний вашого спадку.

- Руслане... – голос жінки пом’якшав підійшовши, вона доторкнулася долонею до його трохи колючої щоки.  – Ви всі більше герої, ніж колись була я.

- Дякую… Сподіваюся колись ви зможете побачити у ній те, що бачу я.

Сіяна зітхнула, відступивши від сина.

- Я бачу. Тільки це нічого не змінює.

Руслан навіть не сподівався, що мати змінить думку. Для нього стосунки з Танею були важливими. Але йому не хотілося йти наперекір сім’ї та доводити свою думку напередодні важкої битви. Зараз сварки були ні до чого.