42.1

Богдан сидів на своєму ліжку, склавши на колінах руки та впустивши голову. Філіп і Мерлін вже другу годину про щось розмовляли за дверима. І від цього залежала і його доля також.

Хлопець ніколи до цього не згадував ніч, коли йому вперше наснився Альбрехта. Серед дорожнього бруду, розгублений та розбитий. Тоді у його сні знов горів Рамплур.

Якийсь чорт потягнув його заговорити з ним. Він тоді й гадки не мав, хто такий Альбрехт, і що він може його запам’ятати. До цього він вже декілька разів гуляв по чужим снам, але ніхто не розумів, що вони його бачать насправді.

Тоді це здавалося веселим. Уві сні люди не могли брехати. Богдан міг дізнатися усе що хотів.

Він настільки пішов у спогади, що не почув, як поряд пролунали кроки.

- Богдан. – Андраш зупинився біля його ліжка. – Коли він говорив імперською у нього з’являвся сильний веларський акцент. – Ти зараз зайнятий?

Богдан знизав плечима.

- До цього я не наважувався попросити… Знаю це зараз невчасно. – продовжив він. – Я знаю, що ти можеш проникати у сни інших людей. Знайди будь ласка одну дівчину.

- Хто вона? Чарівниця?

- Ні. Вона звичайна. – Андраш переступив з ноги на ногу, і тільки потім сів на ліжко навпроти. – Ми розлучилися рік тому… Не знаю чим я тоді думав. Досі не можу собі пробачити. Я хотів би дізнатися, що з нею усе добре…

Богдан зітхнув. Йому були зрозумілі почуття Андраша. Можливо зараз справді був не час, але коли ще випаде можливість? Скоро на них чекають вирішальні битви. Можливо вони й поляжуть там.

- Звичайно. Я зроблю все що зможу. Спробуй детальніше описати мені цю дівчину. – Богдан потягнувся до подушки, де лежав записник з олівцем.

- Ілліна справжня красуня. У неї руде кучеряве волосся. Карі очі. Але не звичайного кольору, а такі теплі… Ближче до зіниці вони наче бурштин з невеликими промінчиками, через що нагадують зірку.

- Красиво… - Богдан усміхнувся, слухаючи розповідь Андраша. Той зашарівся.

- Шкіра світла з невеликою кількістю ластовиння. Вона маленька, ледь діставала до мого плеча… - усмішка Богдана змусила його запнутися. – Ти дійсно зможеш за цими прикметами її знайти?

- Думаю не стане проблем. Мені лиш треба зазирнути тобі у голову. Там я знайду її чіткий образ, за який зможу зачепитися. – став пояснювати Богдан. – Не хочеш трохи поспати? Я дам тобі зілля.

Андраш кинув швидкий погляд на двері кабінету.

- Якщо не на довго.

- Тоді підготуйся. Уяви її. Коли ти заснеш, я змушу тебе повернутися у той день, коли вона була ще поруч із тобою. – сказав Богдан, дістаючи з сумки фляжку зі снодійним зіллям.

У Андраша опустилися плечі.

- Ти змусиш мене знов це пережити?

- Іншого вибору немає. Спогади, які приносіть біль найчіткіші.  

- Добре. – врешті погодився Андраш, взявши з його рук чашку з рідиною усередині, що тільки закривала дно. – Тоді нагадай мені останній наш вечір. Її обличчя тоді я найкраще пам’ятаю…

* * *

Сталося усе зовсім не так, як припускав Богдан. З пошуком дівчини Андраша не виникло проблем. Він навіть дізнався де вона живе. Ілліна одразу повірила словам Богдана та не стала лякатися. Вислухавши його вона сказала:

- Ні.

Випучивши очі, Богдан подумав, що йому не те почулося.

- В сенсі ні? – завдяки тому, що вони зустрілися у його світі сновидінь він міг добре розуміти її мову. – А як же Андраш?

Дівчина зітхнула, зчепивши пальці на колінах. І тільки тоді Богдан побачив її невеликий живіт.

- Я можу через тебе йому написати листа? – спитала вона.

Хлопець похитав головою.

- Я не можу виносити звідси нічого. Але можу привести Андраша.

- Цього якраз не треба. Сам розумієш.

Богдан розумів, це заганяло його у глухий кут.

- А якщо я пришлю до тебе свого чарівника? Він вміє переміщатися у просторі. Напишеш листа?

Дівчина зітхнула, торкнувшись пальцями необережно заплетеної рудої коси.

- Добре…

На цьому їх розмова закінчилася. Богдан нічого після не розповів Андрашу, сказавши, що вона пообіцяла написати листа. Але коли той зібрався слідом за Дерриком, йому довелося зізнатися, що вона вже заміжня, та просила не приходити.

Тоді Андраш стримався, надовго занурившись у свої думки. Богдану стало його шкода.

Зранку, Деррик відразу перемістився до Ілліни та забрав листа. Дівчина стояла біля паркану, закутавшись у теплу шаль. Руде кучеряве волосся було, як уві сні заплетено у косу. Андраш дійсно не перебільшував, вона була красунею.

Побачивши його наближення, Ілліна помітно напружилася.

- Jó reggelt kívánok.  Azért jöttem, hogy átvegyem a levelet[1]. – кинувши швидкий погляд на клаптик паперу, Деррик спробував правильно вимовити слова.

На обличчі дівчини відобразилося нерозуміння.