41.2

Зарганс. Герцогство Фероманськ

Богдан, Емма та Алексіс схвильовано переглянулися між собою. Було відверто страшно так з'являтися до Великого герцога. Тим паче, всі знали, що буває з тими, хто приносить погану звістку…

Все вони виклали на папері, але врешті сказати доведеться так.

- Ваша Величність, Ваш брат і дочка загинули виконуючи завдання. Але перед цим вони встигли вбити Гордія. – промовив Богдан, дивлячись у порожнечу. - Дурня якась. Він накаже нас стратити відразу.

Емма зітхнула, роздивляючись арку телепорту.

- Що б ми не сказали, це б не зменшило біль. Наша вина у тому, що з ними трапилося. Мій батько чудово розуміє, що тепер без Альбрехта він єдиний спадкоємець. Для нього мертва Гармонія краща ніж жива.

- Він майже досяг свого… Тепер Гармонія, як символ повстання підніме людей на останній бій. Але для нас вони стали майже сім'єю. – Богдан стиснув кулаки тупо дивлячись на арку.

- Не потрібні нам ніякі символи! – Алексис стояла, склавши руки на грудях. Її одяг вже давно став чорним. Біль що оселився після смерті чоловіка був таким ж сильним. Дівчина переступила з ноги на ногу роздумуючи над тим, що сказати старшому брату Альбрехта.

- Герцогство Фероманськ. Зарганс. – нарешті промовив Богдан, викреслюючи потрібні символи на арці.

Усередині  щось з'явилося і почувся голос.

- Хто такі? І що вам потрібно?

– Магістр Богдан Скрамольд, Алексіс – химородниця, та принцеса Емма Марія Аліса де Аурельо. Ми посланці Філіпа де Аурельо – принца імперії Каталі. Супроводьте нас до Великого герцога! У нас для них звістка про Гармонію.

Після цього почулося «проходьте».

Знову переглянувшись, вони один за одним ступили в невідоме.

* * *

Вони пройшли через площу у супроводі стражників, далі їх посадили у карету та повезли до замку.

Весь час поїздки хлопець та дівчата дивилися у вікно. Їм сподобалося побачене – скільки свободи було у цих людях. Вони нічого і нікого не боялися, вільно користувалися магією, і могли висловлювати своє невдоволення у разі чого.

Незабаром дорога повернула і з'явився великий зарганський замок. Троє посланців не змовляючись випустили важке зітхання.

Опинившись у замковому дворі, вони запахнули чорні плащі ордена Гармонії, і майже не дихаючи пішли слідом за стражниками. Минуло кілька хвилин. Вже навіть картини та дзеркала на стінах не привертали їхньої уваги. П’ятнадцять хвилин очікування, по відчуттям тягнулися наче години.

- Посланці принца Каталі Філіпа де Аурельйо, лицарі ордена Гармонії. – оголосив слуга.

Добре розуміла його слова лиш Алексис. На щастя Мерлін знав імперську, та кивнув, щоб розмовляли нею. У тронній залі на декілька секунд залягла тиша.

- Здраствуйте, Великий герцог. – привіталася дівчина. – Як вже сказали, ми чарівники з ордену, який створила Гармонія.

- Орден Гармонії? –  Мерлін зацікавлено обвів їх поглядом, трохи розслабившись на троні. – То ви ті про кого казав Альбрехт?

- Так сер. Ми ті чарівники, що зобов'язані життям вашому братові та дочці.

- То що ви прийшли сказати? Все вийшло? Де Рада з Альбрехтом?

Хлопець та дівчини перезирнулися між собою. Приховувати не було сенсу.

Взявши з тремтячих Богданових рук сувій, Емма обережно зробила крок до Мерліна.

- Гордій мертвий! Але це лише початок війни. Щоб відкрити шлях до столиці необхідно взяти форт Аланіс, він відкриє шлях на Каталінг. - Емма повільно передала сувій і відступила. – Гармонія зробила все, щоб урятувати нас, але…

Троє посланців одночасно стали на коліна, опустивши голови. Перш ніж Мерлін встиг дочитати, Богдан ковтнувши клубок, що став у горлі, закінчив за неї.

- Вони загинули…

 Його слова потонули у крику.

- Ні! -  сувій полетів на підлогу.

  Богдан, Емма та Алексіс здригнулися, ледь не впавши на підлогу. Зелені очі чарівника палали гнівом. Здавалося, зараз земля розверзиться під ними.

- Роенці?! Що вони робили у Північній Алісії?

- Цей загін таємно проник на територію області! – боючись підняти на нього погляд, відповів Богдан.

- А де ви були? Лицарі! – Мерлін настільки сильно стиснув підлокітник трону, що той тріснув.

- Вони повідомили лиш деяких людей, що збираються на завдання. Ми думали, що усе пройде, як завжди. Вони не довіряли нам найскладніші завдання, бо вважали нас дітьми… Наші сили тільки нещодавно прокинулися. – тремтячи, відповіла Емма.

Мерлін махнув рукою, щоб вони піднімалися, а сам не оглядаючись підійшов до стіни, за якою ховався таємний прохід. Відсунувши убік зелений стяг, чоловік натиснув на важіль і частина стіни відійшла убік. Коли він зайшов стіна стала на своє місце, залишивши молодих чарівників у тронній залі.

Притримуючись однією рукою за стіну, Мерлін брів по напівтемному коридору. На очах стояли сльози. Наблизившись до смолоскипу, що висів на стіні, чоловік ще раз перечитав сувій.

«Театр було знищено пожежею…. Тіло імператора вдалося впізнати по кільцю з рубіном... Поряд було виявлені обгорілі шматки одягу та кістки, що скоріш за все належали Гармонії...»

Мерлін ладен був ухопитися за це «скоріш за все». Не хотілося вірити, що їх більше не було.

- НІ! - чарівник ударив кулаком по кам'яній стіні, що навіть виступили краплі крові.

Заплющивши очі, Мерлін доторкнувся чолом до каменю.

- Альбрехте… як же так. Невже, я втратив тебе знов?

Якийсь час він стояв, а потім опустився на холодну підлогу, затуливши обличчя долонями. Чарівник проклинав себе, що дозволив їм вирушити в імперію, згадуючи рядки, де говорилося, що Рада до цього втратила кисть лівої руки.

- Бідолашна моя дівчинка. Я ж обіцяв Канні берегти тебе… - тримати себе в руках більше не було сенсу.

Просидівши так невідомо скільки часу, Мерлін зрештою підвівся, витерши рукавом сорочки сльози.

Коли він знову опинився в тронному залі, троє посланців все ще стояли перед троном. Кинувши на них нищівний погляд, він сів на трон.