Глава 41. Символ

Роен

Арел прокинулася в холодному поті. Те, що їй наснилося не було кошмаром, це сталося насправді. Сівши, дівчина подивилася на свої руки та ахнула - вони почали покриватися зморшками. Ніжна шкіра сіріла, пальця скрючувалися.

Тяжко дихаючи, вона скинула з себе ковдру, схопившись на ноги. Усередині вирував відчай.

"Як ти міг?! Ти ж обіцяв!"

Тіло раптом вигнулося назад, кілька разів смикнулося та ослабло. Арел впала на підлогу, здавалося не в змозі підвестися.

"Як же ти міг, Морле?" – сльози одна за одною скочувалися по дряблій шкірі щік.

Це був кінець.

Піднявши тремтячу руку, вона піднесла до очей сиву пасмо волосся. Дівчині хотілося вити від несправедливості. Підвівшись, вона спіймала у вікні своє потворне відображення. Більш не було Арел, була лиш втомлена, смертельно хвора богиня. Та навіть не богиня.

Усе було набагато гірше ніж тоді. Зараз вона ніби постаріла за ніч на тисячу років. Важкі пошарпані крила за спиною, змушували її вигинатися назад.

Дошкандибавши до вікна, вона змахнула рукою. Замість того щоб відкритися, вікно розлетілося на друзки. Залізши на підвіконня, вона склавши пальці свиснула.

Звук розбитого скла та крижаний вітер, що влетів у кімнату розбудив Морла. Розплющивши очі, хлопець побачив крилате чудовисько у віконному отворі. Він не був боягузом, але це його налякало до жаху. Чудовисько на мить витріщилося на нього, а потім зникло за вікном, За цим пролунав гуркіт та спалахнула блискавка.

Схопившись із ліжка, Морл кинувся до вікна. Замок струсонуло кілька разів, здійнявся пил. І лише через кілька хвилин він побачив – блискавка потрапила до годинної вежі - та зараз лежала в руїнах.

- Якого біса?! - вилаявся він, повернувшись до ліжка, і не побачив Арел.

Картинки останніх хвилин промайнули перед очима. Хлопець злякано кидався поглядом по кімнаті, ніби очікуючи побачити ще щось.

- Арел! – закричав Морл, але її вже не було. Йому в голову стали приходити одна думка страшніша за іншу. - АРЕЛ, де ти?

  Хлопець кинувся геть із кімнати, сподіваючись знайти її. Йому навіть на думку не спало, що вона і те чудовисько це одна й та сама людина.

* * *

- Лети до імперії! Ми маємо встигнути!

Арел ухопилася сильніше за гриву кобилиці але слабкі пальці вже майже не слухалися. Вона знала, що без колісниці не зможе за мить дістатися туди. А до того ж, Золотий Дух заборонив їй наближатися. Якби вона не хотіла, не змогла це зробити.

Вони відлетіли недалеко за місто, і сили остаточно покинули Арел, і випустивши гриву, вона зірвалася зі Сніжинки.

Десь зверху почулося ляскання крил. На великій швидкості вниз мчали дві запряжені пегасами колісниці. Однією керувала темноволоса дівчина зі стягнутим у кінський хвіст волоссям. На ній була та сама біла сукня.

Спікувавши вниз, Ліада підхопила Арел і перетягла до себе на колісницю.

- Я доставлю її на Сверид, а ти... - крикнула вона до брату. - Знайди Гармонію, і неси до нашого палацу!

- Закрий ворота Чертога Вічності! Якщо їхні душі пройдуть через них, то я вже нічого не зможу зробити! - Ліан махнув їй рукою, і смикнувши за віжки зник з поля зору.

За метушнею вони забули, що Золотий дух ніколи не входив до Чертогу. Але Арел не могла чекати ще років двадцять, поки Гармонія переродиться та досягне повноліття. Їх смерть означала і її смерть у найближчий час.

* * *

Морл розгублений повернувся за півгодини до кімнати. Башта з годинником стояла там де і завжди, і тим паче ніякої грози не було. До того ж вікно, яке він бачив розбитим, було цілим.

Опустившись на ліжко, хлопець потер очі пальцями.

«Невже мені це наснилося…» - подумав він, і в цей момент у вічі йому кинулась перевернута ваза з атласними трояндами.

Схопившись з ліжка, Морл кинувся до столу, і побачив, що троянди – подарунок Арел – перетворилися на купи попелу. У горлі в одну мить пересохло. Провівши рукою по попелу, хлопець раптом витяг єдину вцілілу квітку. Притиснувши її до грудей, Морл озирнувся на ліжко.

- Де ж ти Арел? Невже ти знову пішла…

* * *

Руїни театру

Час ніби зупинився. Язики полум’я застигли у танці між дерев’яних перил та колон. На снігу у калюжі власної крові лежали Рада та Альбрехт. Їх тіла ще не встиг скалічити вогонь.

Присівши, Ліан торкнувся пальцями до шиї хлопця, шукаючи пульс. Нажаль вони спізнилися.

Вони лежали міцно обіймаючи один одного.

- Як же ми змогли це допустити? – піднявши руку Альбрехта Ліан, перевернув його на спину. У грудях хлопця зіяла діра. – Як же ми це зможемо виправити? – піднявши його на руки, Ліан відніс Альбрехта у свою колісницю та повернувся до Ради. – Це я винен. Якби не моя помилка Усієї цієї історії не було б…

Хлопець акуратно витяг із тіла Ради дві стріли. Одна стирчала зі спини, трохи вище від рани від меча. Меч пройшов дівчину наскрізь. Друга – у стегні. Без Альбрехта поруч вона виглядала ще меншою. Усіма покинута. Залишена на поталу вогню.