Глава 40. Нещасливе возз’єднання

Їх привезли у якусь будівлю дуже схожу на театр.

За цей час вже світанок встиг пофарбувати обрій у червоний колір.  Їхати довелося у суцільній темряві, сидячі на соломі. Рада з Альбрехтом майже не розмовляли. Рада поклала голову йому на плече, дивлячись кудись у простір. Альбрехт обіймав її однією рукою, притискаючи до себе. Вони знали куди їх везуть.

Більшу частину дороги Альбрехт думав над розповіддю Ліана. Перевізник душ, тоді дав йому зілля, яке могло вбити Гордія. Єдине, що могло це зробити. Тепер воно було в його перстні. Лиш крихта його над кубком й імператор буде мертвим.

Будинок, де вони опинилися був круглої форми. Усередині він дійсно виявився театром. Дерев’яні різні балкони, що у три яруси дивилися на сцену. Зламані стільці. Ця зала могла вмістити в себе багато народу.

Альбрехт намагався зрозуміти де вони знаходяться. Місце було занедбане. І вже давно.

- Цей театр побудувала моя мати сорок років тому.

Хлопець здригнувся, почувши від сцени чоловічий голос. Від нього сироти пробігли по шкірі. На сцені стояв чоловік у червоному камзолі. Навіть без корони Альбрехт зрозумів хто стоїть перед ними. У Гордія було чорне, волосся та темні очі. Ліан не збрехав, кажучи, що імператор був схожий на ворона.

Рада було сіпнулась за другом, але її зупинили, змусивши чекати на балконі.

Спустившись по східцях в портер, Альбрехт підійшов до сцени. Біля неї стояв невеликий столик з вином та фруктами.

Гордій не поспішаючи спустився зі сцени. Підійшовши до столику, він налив із графину собі червоний напій, та так само неквапливо підніс до губ, споглядаючи за племінником.

- Ти дуже схожий на мого брата. Я навіть спочатку подумав, що ти це він… - чоловік сухо розсміявся. - І ця відмінна риса Мідних… Була практично у всіх, крім мене.

Альбрехт вже знав, що майже у всіх Мідних зверху однієї брови був чіткий трикутник. Гордій же виглядав, як чорна ворона серед своїх родичів.

- Це ви наказали зруйнувати храм? Там були ваші люди!

- Це ви винні… Якби не ви, усі вони були б живі. – його миролюбний тон лякав.

- Для чого усе це? Чарівники вам нічого не зробили! Для чого ви скалічили стільки сімей?

Гордій помовчав, з цікавістю розглядаючи племінника.

- А чого б ні? – його сміх був схожий на каркання. – Вони нічим не кращі за мою грішну сімейку. Всі злочинці! І тому мають бути знищені. – чоловік схилив голову вбік. – Я ж стільки вас попереджав. А ви все одно лізли куди вас не просять. Думаєш, ті діти зможуть перемогти? Форт Аланіс стане їх могилою.

Альбрехт здивовано скинув брови.

- Так, хлопче. Гроші та залякування коять дива. Я знаю усі ваші плани.

- Ви нас наказали привезти саме для цього? – Альбрехт вп’явся поглядом в очі дядька.

- Невже дядько просто не може поговорити з племінником?

- Ви, ні! – зціпивши зуби, вимовив Альбрехт.

- Не будь таким недовірливим, хлопче. Ти, як твій батько бачив загрозу там де її не було. То йому сни якісь дивні сняться. Наче, його голову підіймають на спис.

Гордій це згадував з усмішкою, куштуючи кожне слово. Альбрехта вже починало трусити. Страх змішався зі злістю.

Рада спостерігала за ними із відстані. Їй хотілося вірити, що у Альбрехта є план і він не просто так прийшов на смерть.

Стиснувши здоровою рукою перила, дівчина задивилася на сніг, що летів із зруйнованої частини даху. Із рота йшов пар. Рада відчула, ніби декілька кубиків льоду впали їй за комір. За холодом прийшла мертва тиша. Вона бачила, що губи Гордія та Альбрехта рухаються, але голосів вже не чула.

Дівчина більш не могла поворухнутися. Вона була вимушена просто стояти, та дивитися на сніг. Цей холод їй був знайомий. Точніш не їй, а минулому життю – Отраде Олександріке. Каноар мав здатність наводити ілюзії, пробуджуючи найпотаємніші страхи. Він був чистим злом. Чистим хаосом. І якщо вона колись намагалася знайти сенс його існування, то вже давно зрозуміла – Каноар не потрібна влада. Він хоче лише одного – знищити все живе. Щоб нове життя більше ніколи не створювалося. Знищити усе, до атомів. Тоді його місія буде закінчена.

Каноар виник у ті темні часи, коли всесвіт тільки починав формуватися. Разом з Гармонією. Золотий дух був наділений силою створювати життя та забирати його. Вони виносили вирок, карали та милували. Їх не цікавив світ, лише рівновага. Їм було майже байдуже на зло, що квітнуло, під їх німою згодою. Еле то було інше зло. Звичайне. Людське…

Рада згадала усе. Ніби полог, що розділяв її зі Старим світом впав. Вони вбили його. Каноар. Розбили на дрібні частини та знищили. Але це коштувало життя восьмидесяти відсоткам Аладеї. І навіть після такої жертви він вижив.

Вони думали, що назавжди його перемогли. Вони думали, що єдина його частинка збереглася в Арел. Але ні. Каноар зараз був тут, хоча й не такий сильний, як колись.

Сльози скочувалися по щокам, але дівчина не могла вийти із заціпеніння, щоб витерти їх.

«Хто тепер чисте зло?» – холодний, мертвий шепіт лунав ніби нізвідки.