Глава 39. Молитва на руїнах

Важко стояти осторонь, коли у твоїй країні влада коїть злочин. Важко знати це, та нічого не робити.

Альбрехт стояв, слухаючи Тіну. Дівчина налякано вже п’ять хвилин переказувала йому своє ведіння.

- Там під уламками загине багато людей. Імператор хоче повісити це на роенців.

- А чому не на нас? – Альбрехта це трохи здивувало.

- Бо він хоче прирівняти вас до роенських шпигунів. Типу у такий важкий для країни час, він змушений захищати імперію від зрадників. Ви будете оголошені роенськими шпигунами, що навмисно розхитували ситуацію. Люди вже й так втомлені. Така трагедія, змусить їх повірити словам Гордія. Бо наша боротьба зараз недоречна. Ми воюємо з Роеном.

Рада обурено пирхнула, стиснувши кулаки.

- Покидьок.

- Він і досі розказує, що у нас усе добре. Тільки половини Аліссії вже немає! Та й Роен перетнув кордон на півночі Летії. – Тіна склала руки на грудях. – Я намагалася побачити наше майбутнє. Бо дійсно, іноді приходить думка, що ми робимо щось погане…

- Якби Гордій справді захищав країну, він би не влаштовував чистки чарівників. – Альбрехт був сердитий після почутого.

Те, що Гордій збирався знищити старовинний храм з великою кількістю людей усередині, казало лиш про одне – не бачити їм перемоги над Роеном з Гордієм на троні.

- Що ви збираєтесь робити?

- Зруйнувати його плани. – без тіні сумніву відповів Альбрехт. – Можеш сказати коли конкретно це має статися?

- У ведінні була ніч. Або вечір.

Альбрехт замислився, подивившись на небо, яке вже починало червоніти.

- Тоді мені треба поквапитися.

- Чого тільки тобі?! – зігнула брову Рада. – Ти ж не думаєш, що я дозволю тобі вирушити туди самому?

- Зі мною буде Деррик.

- Я йду з тобою. І це не обговорюється.

Закотивши очі, Альбрехт відпустив Тіну.

- Я й не сумнівався. Але…

- Я буду тягарем для тебе? – дівчина свердлила його гнівним поглядом. – Не забувай, що я навіть без однієї кисті чудово володію мечем.

- Ти ніколи не була для мене тягарем. Ти ж це знаєш. – тяжко зітхнув Альбрехт, відвівши погляд.

- Ти брешеш. Напочатку…

- Ти ще згадай, що було на початку часів! – тепер вже ображено пирхнув він. – Я лиш хочу, щоб ти була у безпеці. Мені, чесно, байдуже, на твою силу. Я не хотів би, щоб ти ще раз наражала себе на небезпеку. Бо якщо ти помреш, й мені не буде сенсу жити.

Рада розгублено кліпнула.

- Це кажеш ти, чи Золотий Дух у тобі?

- Я і є Золотий Дух. Нажаль… Або на щастя. Я не можу втрачати тебе кожного разу. – побачивши її посмішку, хлопець не зміг стримати сміху. – Ну чого ти смієшся?

- Просто несподівано ти прийняв це. – піднявши руку, вона торкнулася його щоки. – У мене ніколи не було друга кращого за тебе. Саме тому, я не роздумуючи віддала свою руку на відсіч. І якщо буде потрібно закрию тебе собою. – дівчина перестала посміхатись. – Ти нічого з цим не поробиш…

- Я буду намагатися не допускати подібного, щоб ти не повинна була мене захищати.

Усміхнувшись кутиками губ, дівчина підійшла, та обійняла його за талію. Альбрехт притиснув її до своїх грудей, відчуваючи, як тепло огортає його. Вона не блефувала. Попри все він радів, що він їй настільки небайдужий.

Постоявши так декілька секунд, вони пішли шукати Деррика. Часу було обмаль.

* * *

Філіп був налаштований категорично.

- Принцу там не місце! Я проти того, щоб ти був так близько до фронту.

Альбрехт здивовано підняв брову. Він думав, що Філіп спить та бачить, як його суперник помирає.

- Ти подумав, що буде з орденом, якщо ти потрапиш у полон чи загинеш?!

- Я поки що не збираюся помирати. – з усмішкою промовив Альбрехт. – Якщо зі мною щось станеться, у імперії є ви! А орден і без мене впорається. Рано чи пізно я залишу імперію.

Було видно, що Філіп хотів щось сказати, але промовчав. Махнувши рукою, він відпустив Альбрехта.

Поки Рада пішла розмовляти з Дерриком, хлопець швидко знайшов Богдана. Минулий випадок його дечому все ж таки навчив. Богдан стояв, спершись плечем о стовбур дерева, спостерігаючи, як між гілок скаче білка.

- Богдан. Ми з Радою та Дерриком вирушаємо на завдання. Часу вже немає. На всяк випадок, якщо з нами щось станеться. – коли хлопець вже відкрив рота, Альбрехт зупинив його. – Вислухай до кінця. Якщо з нами щось станеться, орден буде на тобі! Ось тут мій наказ. – Альбрехт витягнув, із під плаща невеликий сувій з печаткою.

- Сер?! – вирячивши очі, Богдан злякано дивився на свого магістра. – Що ж ви таке кажете?! Ви завжди знаходили вихід з будь якої ситуації.

- Минулий раз це коштувало Раді руки. Послухай мене, Богдане. Якщо все буде добре ми швидко повернемося і далі я буду виконувати обов’язки магістра. Але по закінченню нашої війни я повернусь у герцогство і вам знову треба буде обрати магістра.