Глава 37. Отрута

Зайшовши в кімнату Альбрехт побачив цілителів, що оглядали групку людей.

- Що таке? Хто ці люди?

- Місцеві жителі. Кажуть, що всі пили з колодязя і через кілька днів таке. - сказав один із цілителів. – Вам щось відомо за таке?

Від їх виду Альбрехт здригнувся, доклавши зусиль, щоб не скривитися. Він кілька разів подібне бачив, але воно й поряд не стояло з цим.

Ноги чоловіка були вкриті виразками з яких сочилася кров і ще щось жовте мерзенно пахнуло. Гній - одразу здогадався хлопець.

Йому ще жодного разу не доводилося бути поруч із такими хворими. Ні. Вони траплялися. Але Альбрехт ретельно уникав їх. Коли він з матір'ю та маленькою Аллою їздив у гості у тому селі  до травниці звернулася жінка і в неї теж були такі сліди на тілі. Він тоді ретирувався тим, що Аллу одну залишати не можна, а допустити її до хворого мати не могла.

Це було не схоже на звичайний дерматит, який часто зустрічався не тільки у бідної частини населення. Схоже, тут був вплив якоїсь магії. Але який?

Альбрехт відійшов на кілька кроків назад, зсунувши брови і ніби випадково глянув у вікно. Сірі хмари нависали над селом уже давно. Хлопець розумів, що цього разу йому не вдасться ось так піти.

Мейсі ж не соромлячись кривилася і тихо лаялася. Вона була військовим лікарем,  бачила людей по частинах і хвороби різної тяжкості. Але обробляючи рану була солідарна з Альбрехтом.

-Мейсі, можна тебе на хвилину? - від дверей гукнув її широкоплечий високий чоловік.

Витерши руки рушником, дівчина підійшла до нього. З моменту, як вона приєдналася до химородників її волосся знов почало рости, але так і залишалося стрібно-попелястого кольору.

- Залиш це іншим. А раптом воно заразне?! – Андрій виглядав стурбованим.

- Але я ж лікар, цілитель. Це моя робота. - підняла на нього стомлені очі жінка. - І ні. Воно не заразне. Якщо все зробити правильно.

- Попри це, ти не у тому становищі, щоб ризикувати своїм здоров’ям.  Ти мала повернутися у табір в лісі. Я вже починаю шкодувати, що взяв тебе із собою.

- Але ... я ж лікар. - спробувала заперечити дівчина.

- Ти вагітна. Я не допущу, щоб з моєю дитиною щось трапилося. - надто різко і голосно сказав чоловік.

Мейсі почервоніла, зловивши кілька поглядів. Химородники могли виявляти вагітність ще на перших тижнях.

- Добре, любий. - покірно схилила вона голову. - Зараз передам комусь мою роботу і ми підемо.

Альбрехт почув цю розмову і очі у нього здавалося стали схожими на два блюдця. Тепер стала зрозумілою дивна поведінка Мейсі. Він не знав, що вона вийшла заміж.

Але ось здогад про ще деяких членів свого початкового загону раптом відвідала його. Адже для того, щоб завести сім'ю, потрібно розірвати контракт з Великим герцогом. Більшість із них військові, які за контрактом не можуть одружуватися або щось змінювати без дозволу. Але ось Гейб Паріс одружена людина ... чи ні?

Навіщо йому розривати контракт, чому таке не бажання повертатися? А потім раптом згадав скандал, що розгорівся півтора місяці тому. Мерлін повідомив, що до нього з'явилася леді Марсія де Паріс і вимагала, щоб не розривали контракт чоловіка, і... не дозволили розлучення з нею.

Альбрехт поперхнувся. Йому слід було докладно з'ясувати, чим займаються лицарі його ордену. І як не до речі в нього в голові спливла розмова з рубіновим драконом: «тільки десять із твого загону перейдуть кордон, зворотного шляху їм не буде!»

І справді, збувається…

- Сер Альбрехт, вас кличуть! – гукнули його.

– Хто? - озирнувся хлопець і сам зрозумів, на порозі стояла Рада притискаючи до себе руку.

Вона була бліда і трохи змучена. Швидкими кроками перетнувши кімнату Альбрехт зник за дверима слідом за нею.

- Що там? - хитнула вона головою у бік дверей, звідки він вийшов.

- Не зрозуміло. Дія якоїсь магії. Навіщо ти встала? - обвів її стурбованим поглядом він.

- Нормально. - відмахнулася вона. - Ти дуже переживаєш. Все гірше позаду.

- Пройшло не так багато часу. Не напружуйся. Рада...

- Ти майже як Андрій. - посміхнулася вона.

- Ти знала? - округлилися очі Альбрехта.

- Про те, що вона вийшла заміж і чекає дитину? Звичайно, Ал, ми з нею говорили на цю тему.

– А чому я нічого не знав? - хлопець несхвально зсунув брови.

- Страх. Вона боялася, що ти не дозволиш. Мерлін би не дозволив їй покинути нас.

- Вони всі належать тепер ордену, а не Мерліну. І треба було сказати... - плечі молодого магістра опустилися. - Я зрозумів би. Допоміг... Ти тільки за Мейсі знаєш? Інші не побралися випадково?

Рада знизала плечима. Під час розмови хлопець помітив нездоровий рум'янець на щоках подруги.

- Ходімо. Тобі треба випити ліки. Завтра у нас важкий день.

Рада не стала сперечатися, взявши його під руку. Альбрехт схвильовано стежив за кожним її кроком. Зі вчорашнього вечора вона виглядала хворобливо.