Глава 36. Золоті нитки

Альбрехт сидів у наметі, поставивши ребро гітари на коліно. Ночувати у будинку з іншими було важко. Особливо з Філіпом. Коли той повертався у табір, Альбрехту хотілося провалитися крізь землю. Саме тому він врешті повернувся у свій намет.

Хлопцю хотілося щось зіграти, як колись. Поклавши долоню на струни, Альбрехта вже декілька хвилин дивився у простір. Він не знав, що грати. Ніби усі ноти зникли з його голови. Ніби він ніколи й не міг грати.

Надмірна відповідальність залишила по собі свій слід. Зітхнувши, хлопець поклав гітару на ноги, на мить прислухаючись до себе. Вистачило лиш декількох секунд, щоб райдужка очей забарвилася у золотий колір. Так Альбрехт не відчував себе настільки безпорадним.

Від вен на зап’ястях тягнулися багато золотих ниток. Саме вони були винні у його поганому самопочуттю. Захисна магія випивала з нього сили.

Колись по необізнаності він наклав заклинання, яке зв’язало його зі всіма, хто носив зачакловані браслети. А його підопічні виявилися на диво слухняними. Тепер кожна їх смерть забирала з нього вже не краплі.

Альбрехту хотілося це зняти, але як виявилося він не знав як. Накласти було легше. Хлопець сподівався, що щось зможе щось вигадати поки про це дізнається Рада. Тоді вона його вб’є і його смерть пройде в муках.

При згадці подруги  губи Альбрехта розтягнулися в усмішці. Те, як вона хвилювалася за нього тішило. Йому здавалося, що це додавало йому сил.

Поклавши гітару поряд, Альбрехт скрутився на матраці калачиком. Він сподівався, що війна закінчиться раніше, ніж заклинання вип’є з нього усі сили.

* * *

Альбрехт дякував богам за хвилини спокою. Частіше він і десяти хвилин на себе не мав. Він постійно був комусь потрібен. До нього постійно хтось приходив: звітував, питав. Альбрехт намагався відповідати, але мозок під черепною коробкою кипів. Нажаль прогнати усіх було неможна. Він був їх магістром.

Коли черговий відвідувач йшов маска миттєво злітала з його обличчя. Плечі горбилися. Тримати ілюзію, наче все добре з кожним днем ставало все важче. Кожен день хтось помирав, і тоді хлопцю здавалося, що йому дають під дих.

З тугою подивившись на свою зачаровану гітару, Альбрехт згадав про свою дивакувату мрію.

«Гітара стає мечем? - не повірив тоді своїм вухам Альбрехт. - Тобто я такий замахуюся на когось гітарою, а встромлюю вже меч?»

Згадавши про це Альбрехт відчув, як гострі пазурі встромляються глибше. Яким чужим спочатку не здавався Зарганс він давно став його домом. Він вже знав кожен куточок замку та саду. Там він міг ще жартувати, та прикидатися дурником.

Або ще краще у часи, коли сором’язливість була найбільшою його проблемою. Краще б він вмер у Рамплурі, замість рідних та друзів…

 Намацавши долонею чарівну паличку поряд, Альбрехт без жодних думок підніс її кінчик до скроні.

І саме у цей момент полог палатки піднявся і зайшла Таня. Альбрехт сіпнувся від її звуку її голосу.

- Що?! Що би робите?! – тремтячим голосом запитала вона.

Альбрехт насупився. До нього дійшло, як це виглядало збоку.

- Не знаю про що ти подумала. Я збирався магією зменшити головний біль. – на ходу вигадував він. – Погано, що ви зовсім не цікавитеся цілительною магією. Треба цим зайнятися…

Під його невдоволеним поглядом Таня зіщулилася, забувши за чим приходила.

- Що ти хотіла? – відклавши паличку, спитав Альбрехт.

Скинувши з себе сором, Таня зробила крок до нього.

- Магістр. – виструнчилась вона. – Я тільки що повернулась із завдання.

* * *