35.2

Альбрехт тихо увійшов до намету подруги. Не промовивши жодного слова, він наблизився, опустившись на коліна.

- Щойно нам повідомили... той загін, де я повинен бути, знищений. Вони потрапили у засідку. Ніхто не вижив. – крізь сльози промовив хлопець.

Дівчина охнула, відчувши, як зволожилися очі. Присівши, вона обняла Альбрехта, а він притулився головою до її грудей.

- Якби не ти я теж загинув би. Вони не встигли навіть зрозуміти, як їх убили.

Рада хотіла щось сказати, але сльози тепер котилися в неї по щоках. Ніби життя промайнуло перед очима. Вона не хотіла вірити, що її передчуття справдилося, і він міг загинути. Ось так просто, після всього, що було.

- Я б не пережила, якби з тобою щось трапилося! - дівчина запустила пальці йому у волосся.

Альбрехт перебуваючи в її обіймах проживав знову і знову той момент, коли він ледь не вирушив на загибель. Його мучила совість, адже в цих смертях він винен.

Але й так само згадуючи голос Ради, яка просила його залишитись, «Милий не йди!» Він для неї милий?

Придушивши схлип, хлопець відсторонився, бажаючи бачити її очі. Вони зараз були так близько. Такі блискучі від сліз, і такі гарні.

- Ти мій янгол охоронець. - усміхнувся він, провівши долонею по щоці. - Не плач. Не плач, рідна.

- На мить я злякалася, що ти міг загинути.

- Я живий, і тепер більше до тебе прислухатимуся! І співатиму тобі, коли ти захочеш. – тепер уже черга Альбрехту прийшла обіймати та втішати. Що він і робив.

Через кілька хвилин вони нарешті відсторонилися.

- Чому ти справді передумав? - зазирнула йому в очі Рада.

Альбрехт зволікав, опустивши вії.

- Знаєш... - сказав він. - Мені раптом здалося, що коли я піду, то втрачу щось дуже дороге! Весь цей задум був лише для того, щоб довести комусь, що я не просто принц, який роздає накази. Я не боюсь чорної роботи. Але ти… Я знаю, що мій голос на деяких діє як заклинання. Я не хотів, щоб за мною йшли лише тому, що я такий із себе. Що я артист!

– Вони тебе люблять не за це! – лагідно посміхнулася дівчина, поклавши руку йому на плече. - Ти справжній. У тебе чудовий голос, який не залишить нікого байдужим. Я знаю це. Ти ніколи не можеш сидіти на місці, постійно рвешся в бій, і лізеш куди тебе не просять. – Рада засміялася. - Ти хоробрий, люди це відчувають, вони йдуть за тобою. І твій титул нічого не змінює! І я…

Дівчина хотіла додати, але клубок став у горлі.

- З мого боку це був егоїзм. Я тоді не думав, просто хотів щось довести комусь. Твій голос… він щось зламав у мені. Я не думав…– хлопець знову опустив очі, намагаючись приховати своє збентеження. Насправді йому хотілося її розпитати: скільки в тих словах було правди?  - Пробач.

- Забудьмо. – Раді було важко продовжувати цю тему. – Ти спати збираєшся?

– Після такого? – хлопець похитав головою. – Почитаю за одне заклинання. Може оволодію.

- Неси книгу сюди. Я вже давно не вчила чогось нового. – дівчина вичавила з себе подобу посмішки. Усередині все скручувалося у тугий вузол.

Альбрехт кивнув, і зник за пологом намету, а Рада схопилася рукою за голову, намагаючись змусити себе не розревітися ще більше. Вона б не пережила якщо б втратила його. Знов.

* * *