35.1

Минуло кілька годин після цього. Вже мали прийти якісь звістки про загін. Але Златан уже став хилитися до заходу, а новин ще не було.

І ось за пів години, як останні промені Златана зникли за обрієм, прискакав якийсь чоловік. Виявилося, це був один із тих, з ким мав зустрітися загін.

Альбрехт, стурбований зовнішнім виглядом чоловіка, запросив його до себе в намет. Вони говорили кілька хвилин, але від цієї розмови волосся ставало дибки у молодого принца.

— Це був якийсь газ. Ми навіть нічого не зрозуміли. А потім стріли, сотні стріл. Я пам'ятаю, впав з коня… зламавши руку. 

— Як же ти втік? 

— Мене відпустили, швидше за все. Я був уже сильно побитий і не міг би боронитися. 

— Хто на вас напав? Ти не роздивився? — напружено стиснув кулаки Альбрехт. 

— Ні, мій принц. Але я чув. Вони сміялись. І… передали привіт від Залізного Ведмедя.

Альбрехт здригнувся ще від згадки про його походження. 

— Залізний Ведмідь — це розбійник, про якого так багато говорять? Чим же ми перейшли йому дорогу? 

— І ще… я не розумію, що це означає… Це якась маячня. Але... 

— Давай швидше, — не витримав хлопець. 

— Він говорив ще про якусь дівчину. Що ви сильно образили її, і він помститься за неї. 

— Образив? Це не прояснює ситуації. А вона там була, ну, ця дівчина? 

— Я не пам'ятаю. Я не бачив їхніх облич, вони були закриті. Але однозначно чув жіночий сміх. Ви ж не могли когось образити? Правда ж? 

— Не міг, — сухо відповів Альбрехт, згадавши один випадок пів року тому. — Немало тих, хто намагається нас обмовити. А тепер ідіть, вас нагодують, відпочиньте… Потім вирішимо все. Мені треба подумати.

Коли чоловік пішов, хлопець опустився на ліжко, закривши обличчя долонями. Він не міг думати ні про що, крім Ради. Вона ж просила, благала його не ходити. Вона відчувала, що щось має статися.

* * *

Альбрехт тихо увійшов до намету подруги. Не промовивши жодного слова, він наблизився, опустившись на коліна. 

— Щойно нам повідомили... той загін, де я повинен був бути, знищений. Вони потрапили в засідку. Ніхто не вижив.

Дівчина охнула, відчувши, як зволожилися очі. Присівши, вона обняла Альбрехта, а він притулився головою до її грудей. 

— Якби не ти, я теж загинув би. Вони не встигли навіть зрозуміти, як їх убили.

Рада хотіла щось сказати, але сльози тепер котилися в неї по щоках. Ніби життя промайнуло перед очима. Вона не хотіла вірити, що її передчуття справдилося, і він міг загинути. Ось так просто, після всього, що було. 

— Я б не пережила, якби з тобою щось трапилося, — дівчина запустила пальці йому у волосся.

Альбрехт, перебуваючи в її обіймах, проживав знову і знову той момент, коли він ледь не вирушив на загибель. Його мучила совість, адже в цих смертях він звинувачував себе. Але й так само згадував голос Ради, яка просила його залишитись: 

«Милий, не йди!». Він для неї милий?

Придушивши схлип, хлопець відсторонився, бажаючи бачити її очі. Вони зараз були так близько. Такі блискучі від сліз і такі гарні. 

— Ти мій янгол-охоронець, — усміхнувся він, провівши долонею по щоці. — Не плач. Не плач, рідна. 

— На мить я злякалася, що ти міг загинути. 

— Я живий, і тепер більше до тебе прислухатимуся. І співатиму тобі, коли ти захочеш, — тепер уже черга Альбрехта прийшла обіймати та втішати. Що він і робив.

Через кілька хвилин вони нарешті відсторонилися. 

— Чому ти справді передумав? — зазирнула йому в очі Рада. Альбрехт зволікав, опустивши вії. 

— Знаєш... — сказав він. — Мені раптом здалося, що коли я піду, то втрачу щось дуже дороге. Весь цей задум був лише для того, щоб довести комусь, що я не просто принц, який роздає накази. Я не боюсь чорної роботи. Але ти… Я знаю, що мій голос на деяких діє як заклинання. Я не хотів, щоб за мною йшли лише тому, що я такий із себе. Що я артист! 

— Вони тебе люблять не за це, — лагідно посміхнулася дівчина, поклавши руку йому на плече. — Ти справжній. У тебе чудовий голос, який не залишить нікого байдужим. Я знаю це. Ти ніколи не можеш сидіти на місці, постійно рвешся в бій і лізеш, куди тебе не просять, — Рада засміялася. — Ти хоробрий, люди це відчувають, вони йдуть за тобою. І твій титул нічого не змінює. І я…

Дівчина хотіла додати, але клубок став у горлі. 

— З мого боку це був егоїзм. Я тоді не думав, просто хотів щось довести комусь. Твій голос… він щось зламав у мені. Я не думав… — хлопець знову опустив очі, намагаючись приховати своє збентеження. Насправді йому хотілося її розпитати: скільки в тих словах було правди? — Пробач. 

— Забудьмо. — Раді було важко продовжувати цю тему. — Ти спати збираєшся? 

— Після такого? — хлопець похитав головою. — Почитаю про одне заклинання. Може, оволодію ним. 

— Неси книгу сюди. Я вже давно не вчила чогось нового, — дівчина вичавила із себе подобу посмішки. Усередині все скручувалося в тугий вузол.