Глава 35. Не йди

Від дня посвяти все начебто пішло добре. А може, це тільки здавалося…

Філіп роз'їжджав у важливих справах, залишаючи все на Альбрехта. Хлопець із ентузіазмом хапався за будь-яку роботу. Але в якийсь момент щось у ньому зламалося. Остаточно… Йому здавалося, що він робить щось неправильно. Що титул принца змінив ставлення народу до нього. Що за ним постійно хтось стежить, шепочуться за спиною.

Рада з жахом дивилася, як чахне її друг, і нічим не могла допомогти. Його дратували звуки музики, не хотілося більше співати. Адже позавчора на присязі він здавався таким бадьорим. Насправді виявилося, що він уже кілька днів не спав, переживав за кожну людину, доки не побачить на власні очі.

І зовсім недавно він відправив невеликий загін, щоб той зустрівся з іншим загоном, що віз їм цінний чарівний артефакт. Місцеві ліси були небезпечними, і  люди для супроводу зайвими не були.

Коли слідом за ними почав збиратися Альбрехт, Раду це не на жарт налякало. У неї з самого ранку були погані передчуття, а тут він зі своєю заявою:

- Мені набридли пісні та танці! Все! Більше не хочу! Я збираюся на завдання!

- Без мене? – здивувалася Рада.

- Ти не в тому стані, щоби щось робити! Твоє місце тут!

Дівчина ковзнула поглядом по його блідому замученому обличчю.

- Тобі завжди подобалося співати... – вона не знала, чому саме зараз це спитала.

- Подобалося… Але це не чоловіча справа! Більше жодних пісень. Нема чого рвати голос через чиїсь забаганки.

Рада бачила, що Альбрехт був не зовсім адекватному стані. Останні дні позбавили його впевненості у собі. На жаль, усвідомлення того, що ти законний претендент на трон позначилося на ньому не найкращим чином. Альбрехт переживав, нервував, коли до нього зверталися як до принца. А потім його почало дратувати, що деякі люди, крім його голосу, більше нічого не сприймають у ньому.

- Що ти задумав? - зітхнула вона.

- Кілька хвилин тому вирушив загін на північ. Потрібно зустрітися та забрати у один артефакт. Я вирішив, що поїду разом із ними.

Дівчина опустила очі та побачила дорожню сумку, що він завжди брав із собою. На якусь мить у її душі оселилися дивні передчуття. Вона не могла зрозуміти чому, але була впевнена, що це небезпечне завдання.

- Навіщо?

- В сенсі? Мені набридло бути осторонь. Хочу принести хоч якусь користь. – насупився хлопець.

- Ти й так скільки зробив. Народ тебе любить.

- Не за те, Радо! На мене ніби повісили тавро. Одні посміхаються мені тому, що бачать мій титул! Другим здається, що я дуже гарний, а треті просять заспівати їм по сто разів. Бачите, голос подобається. – у його голосі з'явилися нотки сарказму.

Невідомо чому, але їй здалося, що Альбрехт у цьому списку назвав її також. Тяжко зітхнувши, дівчина спробувала відігнати погані думки, але вони ніяк не хотіли покидати її.

- Альбрехте, не ходи! У мене погані передчуття! - взяла його за лікоть Рада. – Не йди!

Альбрехт різко вивільнив руку.

- У тебе параноя. Я мушу супроводити загін до місця зустрічі!

- Це небезпечно!

- Це безглуздо! Рада, після того, що ми пережили ти мені говориш про небезпеку?! Це найбезпечніше завдання! Хіба ти сумніваєшся у моїй силі? – гнів у ньому все закипав.

- Ні! - осунулася Рада. – Просто не ходи! Є кому й без тебе.

Хмикнувши, Альбрехт розвернувся не захотівши відповідати, перекинув сумку через плече, та пішов геть.

Рада в розпачі кілька секунд просто дивилася йому вслід, а потім заспівала тремтячим голосом. У той момент це єдине, що могло їй допомогти.

Я прошу, ти лиш не йди.

Але моїх слів не чуєш.

Я живу лише тобою.

Мій світанок, моє сонце, моя…

Альбрехт завмер, пройшовши десять кроків. На обличчя набігла фарба, тому він так і не наважився обернутися.

День і ніч, як хвилина.

У дзеркалі бачив любу дівчину.

Якщо не будемо разом.

Ти підеш, я зникну відразу.

Якщо на долі лиш мука,

На нас чекає розлука.

Я лиш прошу з собою візьми….

Милий не йди.

- Милий не йди…

Альбрехт не міг ворухнутися. Його пісня з її вуст змусила тіло задерев’яніти. Лиш хаотично думки блукали у голові.

Коли голос Ради замовк, хлопець швидко озирнувся і кинувся до свого намету. Тепер він відчував, як земля йшла в нього з-під ніг, а з голови вилетіли всі заклинання. Не міг він у такому стані йти на завдання.

Побачивши, як Альбрехт зник у наметі, Рада знесилено опустилася на припорошену снігом траву. Їй було байдуже, як на таке відреагують інші. Дівчина важко дихала, намагаючись змусити серце битися  повільніше. Вона молилася, щоб ці слова відгукнулися у ньому. Щоб не йшов. Не залишав її.