34.1

Альбрехт нарешті дозволив Андрашу та Алексис повідомити всім, що після обіду відбудеться зібрання. Він написав їм список тих кандидатів, яких хотів би звести в ранг лицарів. На щастя, він міг це зробити.

Табір гудів, обговорюючи новину. Половина знала, що це рано чи пізно станеться. Оптимізму майже не було. Більшість розуміла, що вони для імператора так і залишаться простолюдинами. Ніхто не був певен, що Філіп прислухатиметься до них. І чи зможуть вони щось протиставити йому?

Люди перешіптувалися, напружено чекаючи на церемонію. Нарешті Альбрехт і Філіп дійшли згоди, і останній, махнувши рукою, пішов до будинку.

Рада вже стояла на ганку збудованого магами Землі кам'яного будинку. Вона була одягнена в довгу сукню з чорного оксамиту з білим плащем та фібулою у формі бутона троянди. Її покалічена рука була захована під плащем. Озирнувшись, вона побачила Альбрехта в білому камзолі з чорними вставками та чорним плащем.

— Цього разу амулет постарався. Вбрання під колір обладунків, — усміхнулася дівчина, стиснувши його долоню. — Не хвилюйся. Все буде добре.

Альбрехт розгублено обводив поглядом натовп, що зібрався. Звичайно ж, не всіх він збирався посвячувати в лицарі. Інакше б половина імперії стала частиною ордену. Тільки тих, хто найбільше відзначився за цей час. Списки вже були оголошені.

Подарувавши подрузі несміливу усмішку, він зробив крок уперед і підняв руку. Усі замовкли.

— Мешканці імперії... — клубок підступив до горла, заважаючи йому говорити. — Мій батько, імператор Альберт Мідний, завжди дбав про свою країну. Я як його єдиний син і спадкоємець хочу служити своєму народові, як це належить Мідному принцу.

Альбрехту здавалося, що кожне слово доводиться виштовхувати із себе силою. Він кожною клітиною тіла відчував напругу, яка повисла довкола. Філіп був розлючений, але погодився на незалежний орден. Альбрехт же пообіцяв йому, що після повернення в герцогство не намагатиметься вплинути на орден. Філіп натякнув, що було б непогано, якби він ніколи сюди не повертався. Альбрехт не став тоді з ним сперечатися. Затримка тут у його плани від початку не входила.

Але те, що змусило Філіпа визнати орден, було зовсім іншим. Відтепер вони обидва мали рівні права на трон. Він визнав орден тільки тоді, коли Альбрехт поклявся, що в день коронації відступиться.

— На правах принца я узаконив незалежний орден Гармонія. Тепер ніхто не зможе зазіхнути на ваші права, навіть імператор. А зараз я прошу приготуватися до посвяти в лицарі. Це звання отримають лише найкращі, які виявили себе не тільки в бою, а й у побутових справах.

Народ розступився, проштовхуючи вперед групу людей у чорних плащах із гербом ордена. У їхніх лавах нещодавно стало на кілька людей більше.

Рада посміхнулася, подавши йому Анігоель, що лежав осторонь.

— Я називатиму ваше ім'я, а ви підходите та схиляєте коліно перед нами. Слова присяги, сподіваюся, всі вивчили? А якщо ні, то імпровізуйте, — підморгнула вона народу. — Богдан Скрамольд.

Вони вирішили йти не за алфавітом, а шляхом своєї подорожі імперією. Хлопець якщо й переживав, то майже цього не показував. Він швидко вийшов із натовпу і, наблизившись до Альбрехта, опустився на одне коліно. Блискучий меч у його руках змусив юнака мимоволі ковтнути слину. Соромно зізнатися, але він подумав, що цей меч опуститься йому на голову руба.

— Богдане Скрамольде, я посвячую тебе в лицарі ордена Гармонія. Відсьогодні твоя місія — допомагати народу... — Альбрехт поклав меч йому на одне плече, потім на інше.

За ним були три його односельчанки: Міра, Настя та Тіна. Після них черга підійшла до Емми, яка з радістю склала присягу. Після схвалення батька гора наче впала з її плечей. Потім були Вася, Крістіна, сім'я Чернавів у повному складі, плюс Таня, подруга Руслана. Щодо неї в Альбрехта були великі сумніви, але, прочитавши звіти, він усе-таки вніс її до списку.

У Корделії та Роксані претендентів було найбільше, але вони вибрали по шестеро з кожного, серед них Артем, Іра та Алексис. У лицарях тепер були чотири талановитих ростомаги, які займалися забезпеченням продовольства. Саме за відсутність голоду в армії можна було дякувати їм.

Наприкінці були Іулія, Андраш, Юстас та його друг Деррік. Альбрехт пообіцяв, що ряди лицарів поповнюватимуться й надалі. А потім відбулося голосування щодо вибору магістра, і всі одноголосно затвердили Альбрехта, а Раду — його правицею. Після цього він склав клятву вірності ордену.

Хлопець був шокований таким званням, а Рада тільки посміхалася, обводячи поглядом людей. Вона почувалася комфортно за спиною друга. Вона майже не заздрила його славі.

— Друзі, — Альбрехт звернувся до своїх лицарів. — Це для мене велика честь. Але, на жаль, вашим магістром я буду недовго. Коли ми покладемо край свавіллю Гордія, я з Радою повернуся до Фероманська.

У натовпі де-не-де почулося невдоволене «у-у-у». Альбрехт зітхнув. Знали б ці люди, наскільки йому хотілося все кинути та повернутися додому, точно б не обрали його своїм магістром.

* * *

Після посвяти всім роздали невеличке частування. На цьому все й закінчувалося. Довго сидіти без діла Альбрехт нікому не дав. Забравши своїх людей, Алексис за допомогою Дерика повернулася в табір роксанців, де на неї вже чекав батько.