Глава 34. Орден Гармонії

З тієї хвилини, коли він дізнався правду про батька, його не покидали суперечливі думки. Не так давно Мерлін йому повідомив, що підписав наказ, де забрав у нього титул спадкоємця. Хоч той титул був більше формальним, але й він багато чого змінював у житті юнака.

Альбрехт стояв, притулившись чолом до цегляної кладки будинку. Попри холод, шкіра його була гарячою, наче під нею вирувала лава.

Філіп вже знав яку змію пригрів на грудях.  Він весь минулий день демонстративно ігнорував його, але обличчя було дуже розмовляючим. Принцу не подобалося те, як ставився народ до Альбрехта. Хлопець знав, якщо він тільки захоче, його радо проголосять новим імператором. Не безпідставні страхи були у Філіпа.

Альбрехт час від часу ловив себе на думці, що йому б цього хотілося. Він міг багато чого зробити. Але потім картав себе за подібні думки. Він добре розумів, що разом з цим титулом на нього впаде ще більша відповідальність. З тієї золотої клітки можна втекти тільки в могилу.

Хлопець намагався згадати одне зі своїх попередніх життів, де він приймав схожі рішення. Але пам’ять йому підкидала лише шматки минулого життя. Там він не був ні царем, ні навіть найдрібнішим дворянином. Можливо саме минуле життя вплинуло на те, що у Ради тоді він раптом відчув споріднену душу. Ще до того, як він дізнався про силу, сховану в них. Тому його все менше дивували технології, про які вона розповідала. Іноді він називав щось таке, про що Рада ще не казала, як наприклад неонові вивіски.

Струснувши головою, Альбрехт відігнав від себе ці думки. Навіть якщо це були дійсно спогади, Альбрехт не вважав за потрібним приділяти їм належну увагу. Тим паче проблеми були серйозніші ніж якісь фантастичні реінкарнації.

Першочергово треба було узаконити орден. Андраш з Алексіс його підтримали у тому, що він має бути незалежним від імператора. І назвати його треба саме «Гармонія». Альбрехт відчував, як червоніють щоки, від згадки про це. Одне діло назва музичної групи, інше – чаклунський орден такого масштабу.

Але сперечатися він не став. Зменшувати свій вклад у цю країну було безглуздо. Бо саме завдяки їм з Радою люди змогли повстати проти влади. Вони заслужили хоча б залишити після себе пам’ять.

Але його благородне рішення також могло мати наслідки. Філіп ще не знав, чим буде цей орден. Навряд він зрадіє, що деяка група людей, буде мати можливість перечити йому.

Зітхнувши, Альбрехт побрів у будинок. Розмова з Філіпом була неминучою. Їм потрібен був компроміс.

* * *

- Те, що ти замислив небезпечно для нас усіх. Філіп не пробачить цього! – промовила Рада, як тільки дізналася про плани друга.

- Я лише намагаюся узаконити орден, щоб люди, яких ми рятували від Гордія, не залишилися після ні з чим. Мені не потрібна корона Каталі. Я всього лише дбаю про своїх людей. Так само, як і мій батько.

– Альбрехт. - зітхнула Рада поклавши руку йому на плече. - Я знаю про твої сумніви щодо Філіпа. Ти боїшся, що він підкорить орден собі. Що він буде такий самий, як і Гордій. Але подумай, в яке становище ти ставиш Емму? Вона не піде проти батька! Він сам обіцяв узаконити орден!

- Пробач Радо, якщо цим накликаю на нас чийсь гнів. Але це єдине, що я можу зробити для своєї країни. Я, як наслідний принц, узаконю права нашого ордена, проголошу Магістра, а потім поїду з цієї країни.

- Ти думаєш, що після цього тебе відпустять?

- Я знаю! Ніхто не зможе ні тебе, ні мене тут тримати. Як тільки Філіп сяде на трон, ми повернемося до Фероманська. Філіпу доведеться прислуховуватися до ордену. Вони представлятимуть народ.

Дівчина торкнулася пальцями його щоки, і усміхнулася.

- Я іноді дивуюсь твоїй наївності. Але ти кажеш правильні речі. Сподіваюся у нас все вийде.

Альбрехт нахиливши голову, поцілував її долоню.

Незважаючи на свою твердість у рішенні, деякі страхи продовжували мучити його. Йому ніколи не приносили офіційно клятву вірності. Чи гідний він її взагалі?

- Я хочу додому. У Зарганс…. – зітхнув він, опустивши голову.

* * *