Розділ 34. Орден Гармонії

З тієї хвилини, коли він дізнався правду про батька, його не покидали суперечливі думки. Не так давно Мерлін повідомив йому, що підписав наказ, яким позбавив його титулу спадкоємця. Хоч той титул був радше формальним, але й він багато чого змінював у житті юнака.

Альбрехт стояв, притулившись чолом до цегляної стіни будинку. Попри холод, шкіра його була гарячою, наче під нею вирувала лава.

Філіп уже знав, яку гадюку вигрів за пазухою. Він увесь минулий день демонстративно ігнорував його, але обличчя було дуже красномовним. Принцу не подобалося те, як ставився народ до Альбрехта. Хлопець знав: якщо він тільки захоче, його радо проголосять новим імператором. Страхи Філіпа були не безпідставними.

Альбрехт час від часу ловив себе на думці, що йому б цього хотілося. Він міг багато чого зробити. Але потім картав себе за подібні думки. Він добре розумів, що разом із цим титулом на нього впаде ще більша відповідальність. З тієї золотої клітки можна втекти тільки в могилу.

Хлопець намагався згадати одне зі своїх попередніх життів, де він ухвалював схожі рішення. Але пам’ять підкидала йому лише фрагменти минулого. Там він не був ні царем, ні навіть найдрібнішим дворянином. Можливо, саме минуле життя вплинуло на те, що він раптом відчув у Раді споріднену душу. Ще до того, як дізнався про силу, сховану в них. Його мало дивували технології, про які вона розповідала. Іноді він називав щось таке, про що Рада ще не казала, як-от неонові вивіски.

Струснувши головою, Альбрехт відігнав від себе ці думки. Навіть якщо це були дійсно спогади, Альбрехт не вважав за потрібним приділяти їм належну увагу. Тим паче проблеми були серйозніші, ніж якісь фантастичні реінкарнації.

Першочергово треба було узаконити орден. Андраш з Алексис його підтримали в тому, що він має бути незалежним від імператора. І назвати його треба саме Гармонія. Альбрехт відчував, як червоніють щоки від згадки про це. Одне діло — назва музичного гурту, інше — чаклунський орден такого масштабу.

Попри це сперечатися він не став. Зменшувати свій внесок у цю країну було безглуздо. Бо саме завдяки їм із Радою люди змогли повстати проти влади. Вони заслужили хоча б залишити після себе пам’ять.

Але його благородне рішення також могло мати наслідки. Філіп ще не знав, чим буде цей орден. Навряд чи він зрадіє, що певна група людей матиме можливість суперечити йому.

Зітхнувши, Альбрехт побрів до будинку. Розмова з Філіпом була неминучою. Їм потрібен був компроміс.

* * *

— Те, що ти замислив, небезпечно для нас усіх. Філіп не пробачить цього, — промовила Рада, як тільки дізналася про плани друга.

— Я лише намагаюся узаконити орден, щоб люди, яких ми рятували від Гордія, не залишилися ні з чим опісля. Мені не потрібна корона Каталі. Я всього лише дбаю про своїх людей. Так само, як і мій батько.

— Альбрехте, — зітхнула Рада, поклавши руку йому на плече. — Я знаю про твої сумніви щодо Філіпа. Ти боїшся, що він підкорить орден собі. Що він буде такий самий, як і Гордій. Але подумай, в яке становище ти ставиш Емму? Вона не піде проти батька. Він сам обіцяв узаконити орден.

— Пробач, Радо, якщо цим накликаю на нас чийсь гнів. Але це єдине, що я можу зробити для своєї країни. Я як спадкоємний принц узаконю права нашого ордена, проголошу Магістра, а потім поїду з цієї країни.

— Ти думаєш, що після цього тебе відпустять?

— Я це знаю. Ніхто не зможе ні тебе, ні мене тут тримати. Як тільки Філіп сяде на трон, ми повернемося до Фероманська. Філіпу доведеться прислуховуватися до ордену. Вони представлятимуть народ.

Дівчина торкнулася пальцями його щоки й усміхнулася.

— Я іноді дивуюсь твоїй наївності. Але ти кажеш правильні речі. Сподіваюся, у нас все вийде.

Альбрехт, нахиливши голову, поцілував її долоню.

Хоч він і був твердим у своєму рішенні, певні страхи продовжували мучити його. Йому ніколи не складали офіційну клятву вірності. Чи гідний він її взагалі?

— Я хочу додому. У Зарганс... — зітхнув він, опустивши голову.

* * *