33.1

А на портреті було зображено молодого чоловіка в імператорській короні із скіпетром. Він сидів на золотому троні з ліжками у вигляді лап лева. Фарба трохи зблідла, але колір його брунатного волосся залишився той самий.

– Це вдалося врятувати двадцять два роки тому. Тут є частина палацової бібліотеки. - розповів Тихомир.

Але Альбрехта це не дуже цікавило. Він дивився на портрет, а саме на праву руку чоловіка, де красувалося кільце з рубіном. Точно таке, як було у нього на пальці. Він його тільки сьогодні зняв із шиї, так, як ланцюжок натирав. Тихомир теж помітив кільце і тицьнув у нього пальцем, а потім у портрет.

- Це воно.

Альбрехт це вже зрозумів.

- Альберт Мідний? – навіщось перепитав хлопець, хоч під портретом був підпис.

- Так. Наш імператор!

- Він помер. Зараз править Гордій. – насупилась Рада. Щось аж надто несподівано все це. Вона зрозуміла, що намагаються донести до її друга.

- Ні, мила пані. – усміхнувся старий. - Справжній імператор тільки той, у кого Рубін Володаря. У Каталінгу підробка. Гордій немає прав на трон.

- Альберт мертвий. - бачачи, що друг все ще дивиться на портрет, мовила Рада. – Хто тоді власник кільця?

- Напевно, цей хлопець. – вказав головою старий. – У вас така схожість із портретом. – Я спочатку подумав, що збрехали, й імператор вижив.

Альбрехт доторкнувся пальцями до зображення кільця, порівняв, потім торкнувся свого волосся.

- Імператор мертвий, Гордій не мав права себе коронувати, якщо так... Тоді імператора немає…. - Альбрехт ніби прозрів. – А спадкоємець Альберта…

– Ви. - закінчив за нього Тихомир. – Рубін Володаря перейшов до вас, після смерті батька імператора. На сьогоднішній день ви законний спадкоємець – ви Мідний принц!

Альбрехта ніби струмом вдарило. Відійшовши вбік, він сів на якийсь ящик, обхопивши руками голову.

– Ні. Ви помилилися. – тихо промовив він. – Я не він. Мені не можна…

Рада глибоко вдихнула ніздрями повітря. Їй не вистачало кисню після такого повідомлення.

- Звідки ви знаєте? - подивилася вона в упор на старого.

– Я служив у палаці.

- Ким? – дівчина примружила очі.

- Вчитель з володіння зброєю, а мій покійний брат був артефактор.

Альбрехт уже не чув про що вони говорять, його бив озноб. Нагорі ще не затихли голоси. По шуму було чути, що там рухають меблі.

За кілька годин зовні залягла тиша і можна було спробувати вибиратися.

* * *

Альбрехт стояв на задньому дворі будинку, дивлячись на небо. Він не знав із ким порадитися? Від кого дізнатися всю правду?

Раптом зі спини почувся дивний шурхіт. Після подій останнього дня реакція юнака трохи притупилась, і він навіть не здригнувся.

«Не може бути… – думав він. – Філіп мені не пробачить… Я ж його суперник».

Шурхіт за спиною повторився, і тільки тоді Альбрехт повернувся. За кілька кроків від нього стояв світловолосий хлопець, з зібраним у хвостик волоссям. Якби не його срібна коса стиснула в долоні, Альбрехт подумав, що до нього підкрався незнайомець.

- Я помітив мою схожість із портретом у того старого…– почав він як ні в чому не бувало. - Особливо зараз, коли у мене коротке волосся. Скажи, Ліане, невже це правда? Я ж не можу бути сином імператора? Чи можу? - Альбрехт осікся, дивлячись у сірі очі чоловіка.

- Чому ти так вважаєш? У цьому світі все можливо. Ти знаєш, що скорочене ім'я твого батька Ал. То чому він не може бути Альбертом?

- Ну, тому що Мерлін знав би! Ну, як можна не впізнати імператора? Та й як він міг познайомитися з моєю матір'ю? Адже вона була бідна!

- Бо Мерлін сам не знав цього. Якщо хочеш я розповім, що мені відомо. - Ліан зам'явся, дивлячись як очі співрозмовника з темно-зелених стають золотими. - І часто ти можеш користуватися цією силою?

Альбрехт струснув головою.

- Я не завжди можу контролювати себе. Знаєш, якось дивно вести бесіди з янголом смерті. – усміхнувся хлопець.

Ліан знизав плечима. Він думав теж саме, але тільки про Золотого Духа, який міг легко позбавити його сил або життя.

– Ти тут часто буваєш? – поцікавився Альбрехт. – Ну, в імперії! Імперці вас не шанують.

- Ні! Іноді заглядаю! Мені  цікаво, чим закінчиться історія!

- Ти це про що? –  хлопець, сівши на лавку, сперся на неї руками.

- Вона стосується твого батька та Гордія! Саме це я й хотів тобі розповісти! Мерлін досі не підозрює, що за кільце віддав перед вашою поїздкою. - Ліан сів поруч, поклавши косу на пожовклу траву.

- Про мого батька? – зацікавився хлопець. – Розповідай! Правда, що казав той старий? То батько один із Мідних? А Гордій? Він його брат? Він мій дядько? Він це знає?

- Не так багато запитань! – зупинив його Ліан. – Нажаль знає. Це він влаштував на вас замах!