33.1

Альбрехт стояв на задньому дворі будинку, дивлячись на небо. Він не знав, із ким порадитися. Від кого дізнатися всю правду? Раптом зі спини почувся дивний шурхіт. Після подій останнього дня реакція юнака трохи притупилась, і він навіть не здригнувся. 

«Не може бути… — думав він. — Філіп мені не пробачить… Я ж його суперник». 

Шурхіт за спиною повторився, і тільки тоді Альбрехт повернувся. За кілька кроків від нього стояв світловолосий хлопець із зібраним у хвостик волоссям. Якби не його срібна коса, стиснута в долоні, Альбрехт подумав би, що до нього підкрався незнайомець. 

— Я помітив свою схожість із портретом у того старого… — почав він, ніби нічого й не сталося. — Особливо зараз, коли у мене коротке волосся. Скажи, Ліане, невже це правда? Я ж не можу бути сином імператора? Чи можу? — Альбрехт осікся, дивлячись у сірі очі чоловіка. 

— Чому ти так вважаєш? У цьому світі все можливо. Ти знаєш, що скорочене ім'я твого батька — Ал. То чому він не може бути Альбертом? 

— Ну, тому що Мерлін знав би. Ну як можна не впізнати імператора? Та і як він міг познайомитися з моєю матір'ю? Адже вона була бідна. 

— Бо Мерлін сам не знав цього. Якщо хочеш, я розповім, що мені відомо. — Ліан зам'явся, дивлячись, як очі співрозмовника з темно-зелених стають золотими. — І часто ти можеш користуватися цією силою? 

Альбрехт струснув головою. 

— Я не завжди можу контролювати себе. Знаєш, якось дивно вести бесіди з янголом смерті, — усміхнувся хлопець. 

Ліан знизав плечима. Він думав те саме, але тільки про Золотого Духа, який міг легко позбавити його сил або життя. 

— Ти тут часто буваєш? — поцікавився Альбрехт. — Ну, в імперії. Імперці вас не шанують. 

— Ні. Іноді заглядаю. Мені цікаво, чим закінчиться історія. 

— Ти це про що? — хлопець, сівши на лавку, сперся на неї руками. 

— Вона стосується твого батька та Гордія. Саме це я й хотів тобі розповісти. Мерлін досі не підозрює, що за перстень віддав перед вашою поїздкою, — Ліан сів поруч, поклавши косу на пожовклу траву. 

— Про мого батька? — зацікавився хлопець. — Розповідай. Правда, що казав той старий? То батько один із Мідних? А Гордій? Він його брат? Він мій дядько? Він це знає? 

— Не так багато запитань, — зупинив його Ліан. — На жаль, знає. Це він влаштував на вас замах. 

— Тоді скоріше розповідай. Я мушу все знати. 

Ліан кивнув і на кілька хвилин замислився. Йому довелося згадати той доленосний день, коли він виконував свою роботу.

— Досі не розумію, чому так вчинив. Що мене тоді зупинило? — янгол смерті підняв погляд на зорі. — Була зима, здається, середина лютого 1624 року. Як зараз пам'ятаю: стояв сильний мороз, прибережні води були вкриті льодом, а дерева ломилися під вагою снігу. Завивав вітер. Але навіть він не завадив мені почути дитячий плач. О так. Це був саме він — нещасний, по чию душу я тоді йшов. На відміну від нього, холод був мені не страшний.

Підійшовши ближче, я побачив на узбіччі дороги згорток. Присівши, я вже зібрався здійснити свій ритуал, але щось мене зупинило. У згортці лежав піврічний хлопчик із посинілою крижаною шкірою. Він помирав. До цього мені доводилося обривати життя дітей, але цього разу з'явилося непереборне бажання зігріти його, дати шанс відчути дитинство. Уже тоді я знав, чия це дитина. І мені було відомо, що не так давно тут проїжджала карета, і його просто викинули на сніг.

Найбільше мене вразило те, що це зробили не якісь бідні селяни, які не можуть прогодувати дітей, а найбагатша родина. Малюк належав до імператорського роду Мідних і був молодшим сином Філіпа XI та Марії Едуардівни. Це було дуже сумно... Піднявши дитину, я загорнув її у свій плащ і поспішив забратися з дороги.

— Ти врятував його? — насупився Альбрехт.

— Мені тоді здавалося, що я роблю правильно, хоча зараз мене стали навідувати сумніви, — відповів Ліан. — Обігрівши та підлікувавши, я подався до двору імператора, щоб повернути дитину. Ну і щоб уникнути повтору, дав хлопчику особливе зілля та амулет, які робили його невразливим до всіх отрут, зброї, холоду та інших бід. Тепер ніщо не могло зазіхнути на його життя. Звісно, коли імператор із дружиною побачили молодшого сина (а його звали Гордій, забув сказати), вони не дуже зраділи. Це було видно з їхніх переляканих облич. Але попри це вони намагалися виглядати дбайливими батьками, у яких ніби викрали дитину, і вони не знаходили собі місця від горя. Мене вони, звичайно, не впізнали, бо я прийняв смертний вигляд. Такого лицемірства я надивився вдосталь, але вибору не було, і я залишив їм сина. У їхніх думках уже тоді будувалися нові плани, як позбутися дитини. Але, як я казав, жоден не спрацював — хлопчик виріс усім на зло. Хоча краще б я його тоді сам задушив…

Альбрехт слухав, затамувавши подих, поки Ліан продовжував:

— Після цього я намагався стежити за цією сім'єю і з'ясував одну цікаву деталь. Головним ініціатором замаху на маленького Гордія був старший на п'ять років брат Альберт. Цей примхливий, егоїстичний хлопчик, якому в усьому потурали батьки. Вони були впевнені, що після них трон займе саме він. І це логічно, бо він первісток. І раптом якийсь провісник повідомив, що молодший син спробує захопити трон і влаштує переворот. Та й сам Альберт, щойно побачив новонародженого брата, одразу почав пхикати та просити прибрати його з палацу, ніби він зазіхне на його територію. Та й ще імператорській сім'ї було соромно, що в них народився інородець.