Розділ 33. Мідний принц

Після його виступу минуло два дні. Весь цей час Альбрехт відчував, що за ними ведеться полювання. Карателі йшли за їхнім слідом. 

Переживання за Раду та інших чарівників вибивали його зі звичної колії. Завдяки браслетам хлопець бачив на Радарі, де саме вони перебувають і скільки їх. Ці ж браслети були причиною його головного болю. 

Нарешті він з Радою, Геллом та Натаном вирішили зробити ще одну вилазку. Перед цим Альбрехт довго вмовляв Раду залишитися. У тому селі, куди їх направили, не виявилося чарівників. Перед тим як Альбрехт побачив солдатів, які вибігали із-за рогу одного з будинків, йому здалося, що за ними хтось пильно стежить. 

Ось тепер вони окидали поглядом навколишні будинки, шукаючи, куди б сховатися. Вступати у бій поки що не хотілося, та й поранення Ради не давало їй нормально чаклувати. У цей момент біля них опинився старигань у поспіхом накинутому кожусі. 

— За мною! — хитнув він головою у бік найближчого будинку. 

Сумніватися не було часу, тому всі четверо поспішили за чоловіком у його будинок. Через п'ять хвилин пролунав вимогливий стукіт. Відчинивши добре замасковані двері, старий поквапив їх. Рада тихо стогнала від болю. Все-таки минуло мало часу, і рана ще не загоїлася. Альбрехт потягнув дівчину за здорову руку, щоб вона швидше спустилася в підвал. Нагорі вже почувся шум і метушня. Коли всі опинилися всередині, господар зачинив двері та поставив свічку на невеликий столик. 

— Дякую, — Рада досі не могла відсапатися. — Якби не ви… 

Старий приклав палець до губ і показав на парафінові свічки, загорнуті в щільну тканину. 

— Магією поки що не користуйтеся. Вони там радаром своїм перевіряють. 

— Але... — прошепотів Альбрехт, дивлячись нагору. — Вони засічуть нас. 

— Не засічуть, — усміхнувся старий. — Цей підвал захищений. Якщо не користуватися силою, ніхто вас не помітить. 

Альбрехт кивнув на знак того, що він зрозумів. Справді, деякі місця захищалися таким чином, щоб про них навіть згадки не залишилося. Але це дуже складна магія. 

— Хто ви? — так само пошепки спитав хлопець, він не довіряв загадковому рятівнику. — І хто вам накладав чари? 

— Тихомир, — представився старий, зашаркавши чоботами до ніші в стіні. — Моя дочка це робила. Ще б трохи, й ціною життя… — на цьому місці він вилаявся і кинув погляд нагору. — Тут не заклинання, а замовляння. 

Альбрехт знову кивнув: деяка магія забирала надто багато сил. Особливо замовляння. Але одне залишалося незрозумілим. 

— Навіщо зачаровувати простий підвал? Адже ви не чарівник. Я ж бачу. 

Чоловік усміхнувся, витягнувши з ніші великий пакунок. Розгорнувши грубу тканину, він виклав звідти згорнуте у рулон полотно, якісь списані аркуші, а потім вказав пальцем на шухляду всередині ніші. 

— Пробачте, будь ласка, мого приятеля. Як розумію, він не сказав вам справжньої мети вашого візиту сюди. 

Альбрехт застиг, по шиї пройшов морозець. 

«Звичайно ж, це пастка! Як же він міг бути таким довірливим?!» 

— Він сказав, що його кузині потрібна допомога. У неї відкрився дар телекінезу і що її схопили карателі. 

— От телепень, — вилаявся старий. — Пробачте мені та не бійтесь. Думаю, він не зі зла. Молоді люди, допоможіть мені з ящиками, — звернувся він до Гелла та Натана. — Я не знаю, чому тут з’явилися солдати. 

Альбрехт кивнув. Гелл підійшов, допоміг витягнути ящик і зняти з нього кришку. 

— Ви б нізащо не прийшли сюди, якби вам відразу сказали правду. Ви потрібні не тільки чарівникам. 

— Ваша Високосте... Подивіться, — Натан відкрив ящик, зазирнувши всередину. 

Побачивши приголомшене обличчя того, Альбрехт теж зазирнув і відкрив рота. Усередині лежала колекція чарівних амулетів: кільця, палички, сувої із сургучною печаткою імператорського двору. В інших ящиках були цінні кишенькові книги з магії. 

Тихомир обійшов Натана й розгорнув полотно, придавивши його речами. 

— На це подивіться. Хлопець перевів погляд, і йому здалося, що він дивиться у дзеркало. Поки він оглядав вміст ящика, до нього підійшла Рада. На якийсь час повисла мовчанка. Дівчина навіть нахилилася до полотна, щоб розглянути краще. 

А на портреті було зображено молодого чоловіка в імператорській короні зі скіпетром. Він сидів на золотому троні з ніжками у вигляді лап лева. Фарба трохи зблідла, але колір його брунатного волосся залишився тим самим. 

— Це вдалося врятувати двадцять два роки тому. Тут є частина палацової бібліотеки, — розповів Тихомир. 

Але Альбрехта це не дуже цікавило. Він дивився на портрет, а саме на праву руку чоловіка, де красувався перстень із рубіном. Точно такий, як був у нього на пальці. Він його тільки сьогодні зняв із шиї, бо ланцюжок натирав. 

Тихомир теж помітив перстень і тицьнув у нього пальцем, а потім у портрет. 

— Це воно. 

Альбрехт це вже зрозумів. 

— Альберт Мідний? — навіщось перепитав хлопець, хоч під портретом був підпис.