Глава 33. Мідний принц

Після його виступу минуло два дні. Весь цей час Альбрехт відчував, що за ними ведеться полювання. Карателі йшли за їхнім слідом. Переживання за Раду, та інших чарівників вибивали його зі звичної колії. Хлопець бачив по Радару де знаходяться ті у теперішньому часі, і скільки їх, завдяки браслетам.

Ці ж браслети були причиною його головного болю.

Нарешті він з Радою, Геллом та Натаном вирішили зробити ще одну вилазку. Перед цим Альбрехт довго вмовляв Раду залишитися.

У тому селі, куди їх направили не виявилося чарівників. Перед тим, як Альбрехт побачив солдат, які вибігали із-за рогу одного з будинків, йому здалося, що за ними хтось пильно стежить.

Ось тепер вони кидалися поглядом по навколишніх будинках, шукаючи куди сховатися. Вступати у бій поки що не хотілося, та й поранення Ради не давало їй нормально чаклувати.

В цей момент біля них опинився старигань у наспіх накинутому кожусі.

- За мною! - хитнув він головою у бік найближчого будинку.

Сумніватися не було часу, тому всі четверо поспішили за чоловіком у його будинок. Через п'ять хвилин пролунав вимогливий стукіт.

Відчинивши добре замасковані двері, старий поквапив їх. Рада тихо стогнала від болю. Все-таки минуло мало часу, і рана ще не загоїлася.

Альбрехт потягнув дівчину за здорову руку, щоб вона швидше спустилася в підвал. Нагорі вже почувся шум і метушня. Коли всі опинилися всередині, господар зачинив двері та поставив свічку на невеликий столик.

- Дякую. – Рада досі не могла перевести дихання. – Якби не ви…

Старий приклав палець до губ і показав пальцем на парафінові свічки, загорнуті в щільну тканину.

- Магією поки що не користуйтеся. Вони там радаром своїм перевіряють.

- Але... - прошепотів Альбрехт, дивлячись нагору. – Вони засічуть нас.

- Не засічуть. – усміхнувся старий. – Цей підвал  захищений. Якщо не користуватися силою ніхто вас не помітить.

Альбрехт кивнув на знак того, що він зрозумів. Справді, деякі місця захищалися таким чином, щоб про них навіть згадки не залишилося. Але це дуже складна магія.

- Хто ви? – так само пошепки спитав хлопець, він не довіряв загадковому рятівнику. – І хто вам накладав чари?

- Тихомир. - представився старий, зашаркавши чоботами до ніші в стіні. - Моя дочка це робила. Ще б трохи й ціною життя…. - на цьому місці він вилаявся, і кинув погляд нагору. - Тут не заклинання, а змови.

Альбрехт знову кивнув, деяка магія забирала надто багато сил. Особливо змови. Але одне залишалося незрозумілим.

- Навіщо зачаровувати простий підвал? Адже ви не чарівник. Я ж бачу.

Чоловік усміхнувся, витягнувши з ніші великий пакунок. Розгорнувши грубу тканину, він виклав звідти згорнуте у рулон полотно, якісь списані аркуші, а потім вказав пальцем на шухляду всередині ніші.

- Пробачте, будь-ласка мого приятеля. Як розумію, він не сказав вам справжню мету вашого візиту сюди.

Альбрехт застиг, по шиї пройшов морозець. «Звичайно ж це пастка! Як же він міг бути таким довірливим?!»

- Він сказав, що його кузині потрібна допомога. У неї відкрився дар телекінезу і що її схопили карателі.

- От телепень. – вилаявся старий. – Пробачте мене, та не бійтесь. Думаю він не зі зла. Молоді люди, допоможіть мені з ящиками. – звернувся він до Гела та Натана. – Я не знаю, чому тут з’явилися солдати!

Альбрехт кивнув і Гелл підійшов і допоміг витягнути ящик і зняти з нього кришку.

- Ви б нізащо не прийшли сюди, якби вам відразу сказали правду. Ви потрібні не тільки чарівникам.

- Ваша високість. Подивіться…. – Натан відкрив ящик, зазирнувши всередину.

Побачивши приголомшене обличчя того, Альбрехт теж зазирнув, і відкрив рота. Усередині лежала колекція чарівних амулетів, кільця, палички, сувої із сургучною печаткою імператорського двору. У інших ящиках були цінні кишенькові книги по магії.

Тихомир обійшов Натана  і розгорнув полотно,  придавивши його речами.

- На це подивіться.

Хлопець перевів погляд, і йому здалося, що він дивиться у дзеркало. Оглянувши вміст ящика,  до нього підійшла Рада. На якийсь час повисла мовчанка. Дівчина навіть нахилилася до полотна, щоб розглянути краще.