Розділ 32. Весілля

Коні чекали на них на вулиці. Застрибнувши в сідла, дві вершниці поскакали дорогою, що вела до сусіднього містечка. Княжна Марія не так давно щедро обдарувала їх, тож проігнорувати її запрошення було не можна. Тим паче це мало розвіяти чутки, ніби з Радою щось трапилося. Хтось навіть казав, що вона померла.

Дівчата намагалися не привертати до себе уваги: на обох були капелюшки з вуаллю, що закривали обличчя. Але одяг свідчив про їхнє знатне походження. Та, що була вищою на зріст, їхала на білому жеребці й постійно оглядалася — чи немає за ними погоні. Друга, чорнява красуня, дивилася тільки вперед.

Попри напругу, дві вершниці не викликали особливого інтересу у перехожих. Знали б вони, хто насправді ховається під личиною дівчини у фіолетовій сукні…

Хоч дорога тривала якихось п'ятнадцять хвилин, Альбрехт уже вкрився потом і тихо нив. Він подумки пообіцяв собі докласти всіх зусиль, щоб назавжди викреслити цей предмет гардероба з моди. Нехай краще займаються спортом, щоб мати гарну талію, аніж затягують себе до непритомності. Рада його думки повністю поділяла, тож корсет на ній був хіба що декоративним.

Віддавши коня конюху, Альбрехт та Іулія рушили слідом за слугою.

Коли вони зайшли, виявилося, що весілля відбуватиметься ледь не в підвальному приміщенні. Заклинання проти прослуховування побоялися ставити, бо їх могли засікти радари. Нещодавно їх удосконалили, і тепер вони вистежували ще й тих, хто насмілювався суперечити закону та влаштовувати свята. 

Людей це не надто хвилювало: часом вони навмисне вигукували якісь пісні під музичний супровід, щоб просто дратувати радари. А ті, своєю чергою, видавали жалібний писк, через що каральні загони нишпорили всією імперією, зганяючи злість на кожному, хто трапиться під руку. Утім, чомусь їх уже майже не боялися.

Ті, хто перебував ззовні, ніколи б не здогадалися, що всередині звучить музика. Навіть гості намагалися ховати святкове вбрання, доки не переконувалися, що їх не побачать сторонні.

— Золота герцогине, це честь, що ви відвідали наше весілля, — прошепотіла світловолоса дівчина, зачиняючи за ними двері.

— Я буду тут не більше двох годин, — промовив Альбрехт жіночим голосом. — Треба повертатися. Обов’язок…

— Так, звісно. Головне, щоб люди побачили, що з вами все гаразд. Що їм є за ким іти!

Альбрехт здивовано підняв брову. Раду зовсім не тішила думка, що її можуть зробити символом повстання.

Хлопець зняв плащ і капелюх. Волосся теж довелося намагічити, оскільки його тепер поменшало втричі, і створити бодай видимість колишньої зачіски не вдавалося.

«Ех, Радо... Якого біса я в це взагалі вплутався?»

— Тримайтеся спокійніше. Ви прийшли на свято, а не на поле бою, — доторкнулася до його руки Іулія.

— Для мене тепер усе — поле бою, — зітхнув він, вирішивши закрити тему.

У підвалі маєтку княгині Марії відбувалося чарівне весілля, оповите вуаллю таємничості. Свічки на столах м'яко освітлювали приміщення, а зі стелі звисали масивні залізні люстри.

На столах, укритих розкішними скатертинами, красувалася справжня феєрія кулінарних шедеврів. Аромати свіжої випічки, прянощів і солодощів змушували шлунок благати про їжу. На срібних тацях лежали яблука, груші та виноград.

Альбрехт мимоволі ковтнув слину, хоча й добре пообідав перед виїздом.

У кутку кімнати стояв розкішний музичний інструмент — піаніно. Попри заборону, княжна Марія з чоловіком навіть не думали відмовлятися від музики. Родина її обранця ще до того, як Гармонія прибула в імперію, таємно допомагала чарівникам покидати країну.

Показавши гості, куди сісти, княжна, одягнена в зелену весільну сукню, пішла вітати нових гостей.

Альбрехту хотілося крізь землю провалитися. Корсет заважав нормально дихати. Його погляд блукав залою, шукаючи серед присутніх зрадників. Хлопця не покидала думка: чому запросили тільки Раду? Може, це пастка й організатори вирішили позбутися тієї, що сильніша? Хоча більшість і не здогадувалися про справжню силу дівчини — коли вона застосовувала бойову магію, мало хто лишався живим, щоб про це розповісти.

За пів години всі сіли за стіл. Першим підвівся князь, щоб виголосити промову. На ньому був брунатний святковий каптан, оздоблений золотою ниткою. Потім тихо заграла музика, і гості взялися до їжі. За десять хвилин черга дійшла до Ради.

Альбрехт підвівся, стиснувши в руці кубок, наповнений вином. Після першого тосту він лише пригубив напій, але цього вистачило, щоб в очах з’явився блиск. Він добре пам’ятав, яку роль мав грати.

— Хочу подякувати вам від імені всіх чарівників цієї країни. Ви одні з тих, хто не побоявся виступити проти несправедливості. Серед темряви цього світу кохання — наче маяк. Воно веде кожного з нас, охороняє та додає сил. Нехай ваше почуття ніколи не згасає, нехай буде невичерпним джерелом, а обійми — найтеплішим прихистком. Бажаю, щоб кожен ваш день був сповнений щастя та взаємопідтримки.

Закінчивши промову, Альбрехт підняв келих. Гості зробили так само. Під веселий сміх та оплески хлопець зробив кілька ковтків. Червона рідина обпалила горло, змушуючи забути про страх.

Після цього Раду запросили до піаніно. Альбрехт заздалегідь приготував ноти. На щастя, інструментом завідував справжній музикант, адже сам хлопець грати не вмів. Ставши біля піаніно в подобі Ради, він сплеснув у долоні й заспівав.