31.3

На небі тільки червонів світанок коли Рада прийшла до тями. Почувши її тихі схлипи, прокинувся й Альбрехт.

Якийсь час вони сиділи на ліжку розмовляючи. Дівчина ковтала сльози та постійно кидала погляди на свою замотану руку. Тепер її вже не було і ніколи не буде.

Альбрехт гладив її по голові, по плечах, витирав сльози з щік.

Хлопець притиска її до себе, намагаючись не зачепити поранену руку. Вона плакала, як тоді, майже чотири місяці тому.  Бід цього серце хлопця обливали гарячою смолою. Він корив себе, що не зміг її вберегти.

- Ти не повинна була цього робити…

– Ні. – Рада його перебила не давши доказати. – Я рятувала твоє життя… Бо я не зможу без тебе! - вона голосно схлипнула та відсунулась від нього. – Я більше не зможу нормально чаклувати. З мене всі сміятимуться. Я тепер каліка!

- Ніхто не посміє… Я не дозволю. Якби не ти я був би вже давно мертвим. – не витримавши Альбрехт теж заплакав.

Рада сумно подивилась на нього, а потім ледь помітно посміхнулась кутиками губ.

- Тобі личить така зачіска.

Альбрехт розгублено закліпав. Він не дивився ще у дзеркало. Він взагалі не звертав уваги на відсутність довгого волосся.

- Справді? Ти ж казала, що вуха мені відірвеш, якщо я відріжу волосся. 

- Я досі вважаю, що тобі було добре з довгим волоссям. Ти з ним наче лицар з жіночих романів. – почувши її відповідь Альбрехт розсміявся. – Але це лише волосся. Воно відросте. А твоє життя… - Рада не стала продовжувати.

У кімнаті повисла тиша. Дівчині стало ніяково через те, що вона знов згадала вчорашню ситуацію. Трохи нахилившись вона потріпала його по короткому брунатному волоссю. Тепер воно крутилося сильніше ніж коли було довгим. Рада вже відкрила рот, щоб сказати новий комплімент, як пов’язка, яка тримала ліву руку спала, і та впала на коліна. Дівчина відчула наче її прострелили від зап’ястя й до плеча.

- Відріж її до біса! – заволала вона, зігнувшись та зціпивши зуби.

Хлопець кинувся до ліків.

- Стривай. Зараз обробимо ще раз рану. Давай, лягай на ліжко.

- Як же я тепер без однієї кисті? – ледь промовила дівчина постійно ковтаючи сльози.

– Ми щось придумаємо. - Альбрехт готуючи ліки, озирнувся до неї.

- Ти повернеш мені руку? – дівчина глянула на нього в надії на ствердну відповідь.

- Якби я міг… - зітхнув він. Взявши миску з зіллям він намочив туди чисту ганчірку. З нею він повернувся до ліжка. - Зараз щипатиме, потерпи.

- А-а-а-а. – Рада знову закричала, вигнувшись. – Боляче!

Альбрехт час від часу доводилося дмухати на рану. Раз він мало не отримав у щелепу. Дівчина несподівано сіпнулася, сівши, тож його врятувало диво.

- Все. Незабаром біль спаде. А поки поклади руку, і не смикай нею. – суворо наказав він.

- Ти залишишся зі мною?

- Авжеж! Мені треба простежити за тобою! Я ляжу на підлозі.

– Ні. Лягай на ліжко, я посунуся. Ти замерзнеш і захворієш. І мені доведеться тебе лікувати. – Рада спробувала усміхнутись.

- Добре. Але тоді всім стане відомо, що ми спали на одному ліжку. Не хочу пустих пліток.

- Агов! В мене немає частини руки! Тільки справжній придурок подумає що між нами у цей час може щось бути! – дівчина примружилась змірявши друга поглядом. – Хоча всі й так бачать, що ми спимо в одному наметі чи кімнаті. Деякі з них вважають нас богами!

- Ми не боги. – пирхнув роздратовано Альбрехт. – Ми якесь чудовисько.

- Давай спати. В нас є ще декілька годин до того як приїде Артем. – Рада вирішила закінчити цю тему. – Нам потрібен сон.

- Добре. – зітхнув Альбрехт. Погасивши кулю світла він заліз від ковдру. Сон, як рукою зняло.

- Я пообіцяла, що виступлю на весіллі у княжни Марії. Як же тепер? – запитала Рада через декілька хвилин.

Лежачи в темряві, Альбрехт дивився кудись перед собою. Він уже дещо придумав.

- Я виступлю замість тебе!

- Що моїм голосом заспіваєш? Жіноча пісня. – глузливо промовила Рада. Напевно його добряче по голові вдарили. 

- Твоїм голосом. Попрошу Іулію створити ілюзію. Але співатиму я твоїм голосом.

- Ти хіба таке вмієш?

- Тобі здається це дивним, але ми це обоє вміємо. Якщо ти захочеш, то зможеш розмовляти моїм голосом. – Альбрехт полежав мовчки декілька секунд, шукаючи у собі частину її. Коли він заговорив жіночим голосом Рада ледве не вдавилася слиною. – Уяви скільки перспектив для нас відкривається!

- А інші голоси? – Рада була у захваті.

- Ні! Ми можемо пародіювати лише одне одного. Я думав ти знала. Ти ж читала Радар… - Альбрехт повернув собі свій справжній голос.

- Якби там було щось подібне я б запам’ятала. Напевно він показує нам не одне й те саме.

Рада почула, як у темряві він поруч позіхнув і перевернувшись на бік. Вона не стала більше нічого в нього питати, прошепотівши: «Дякую тобі».