31.1

Сповненими жаху очима Альбрехт дивився на дівчину. Не відриваючи від нього погляду, вона підняла вільну від ланцюгів руку.

У його погляді майнув ще більший жах, але тепер не за себе. Він зрозумів, що вона хоче зробити.

— Не треба, — одними губами прошепотів хлопець.

Дівчина бачила, що він був готовий померти, хоч йому й було страшно. Але зараз, навіть знаючи про наслідки, вона не відступила.

— Турбеза!

Будь-яке заклинання зараз було б фатальним. Альбрехт закричав — кільце стрімко збільшилося і, залишивши його в стовпі іскор, помчало до Ради. Вона не встигла б нічого вдіяти.

Стався вибух, і дівчина закричала нелюдським голосом, коли її підкинуло в повітря. Вона впала на підлогу в калюжу власної крові.

Очам не було помітно, що сталося за частки секунди. Смертоносне кільце зірвалося з шиї Альбрехта, стягнуло зап'ястя Ради та перерізало їй руку.

Хлопець кинувся до закривавленої подруги, брязкаючи залізним ланцюгом. Пелена сліз закривала йому очі.

— Рада! — його крик струсонув стіни. — Навіщо?!

Розірвавши свою сорочку, Альбрехт спробував перев'язати закривавлений обрубок.

О боги! Він бачив на війні такі рани. Але Рада... він не міг повірити, що, рятуючи його, вона дозволила скалічити себе.

Відчай накотився на нього через власну безпорадність. Він умів лікувати людей, але зовсім не знав, як поводитись у такій ситуації. Страх. Розпач. Хлопець був готовий рвати залишки волосся на голові. Краще б він помер!

Потрібно було рятуватися. Знайти лікаря Раді. Вона поки що була жива, але стікала кров'ю. У будинку, де їх тримали, було повно охорони — озброєної, кровожерливої. А в нього не було нічого, окрім дедалі більшої жаги помсти.

«Я знищу вас і все ваше поріддя!» — з кожною секундою гнів пересилював страх. Вставши на ноги, Альбрехт зробив крок до дверей. Його очі палали золотим вогнем.

— Я знищу вас! Розірву! Спалю! — голос огрубів, вени на руках надулися. — Я Первородний Дух! Той, що тисячі років оберігав рівновагу цього бісового світу. Краще б ви вбили мене. Бо тепер я перетворю ваші короткі смертні життя на пекло!

Раптом його тіло заіскрилося і потонуло в яскравому світлі, щоб за мить із нього виринув білий дракон. Стіни затремтіли, вкрившись тріщинами.

З дірки у стелі виднілося зоряне небо. Змахнувши крилами, Месник небес вирвався з ув'язнення. Один залп вогню, і кам'яна в'язниця запалала, як смолоскип. Почувся несамовитий людський крик.

Потужно вдаривши крилами, дракон заревів — стіни здригнулися — двоповерховий міцний будинок упав, як паперовий, заваливши всіх, хто був усередині.

«Помщуся! За моє зруйноване життя! За мою Раду! Знищу всіх!»

Месник небес видав ще один протяжний рик і стрімко змив угору, сховавшись з очей.

* * *