Глава 31. Завжди настає розплата

Пробудження було важким. Вони лежали зв’язані на соломі. Від кам’яної підлоги віяло холодом.

«Невже знову?» - промайнуло у думках. Усе повторилося. У минулий раз вони ледь врятувалися від графа Карбрі.

Піднявши голови вони помітили, що окрім них у камері знаходилися п’ять чоловіків міцної статури. У всіх обличчя на половину були закриті чорними хустками.

Рада почала пригадувати, що один з них оглушив її у таверні. А ось далі… Дівчина не мала уявлення скільки вони тут вже були.

Побачивши, що полонені прийшли до тями, двоє підійшли та допомогли їм сісти. Рада охнула, коли чоловіча рука схопила її за комір сукні, та змусила сісти. Голова відізвалася пекучим болем.

- Навіщо? – Рада хижо зиркнула на викрадачів, бажаючи їх спопелити поглядом.  – Хто вам наказав?

Чоловіки перезирнулися та один з них видав, щось схоже на сміх. Вони не дуже поспішали вступати в діалог. Той, що сміявся запалив чарівним кільцем вогонь у невеликій печі. Гармонія від цього прийшла в сум’яття. Хто ж їх викрав? Чому?

- Ви знаєте, хто ми? - з викликом кинув Альбрехт, сіпнувшись вперед.

- Рада Вольфрам та Альбрехт Шліман. – байдуже відповів викрадач.

- Саме так! Якщо з нами щось трапиться, Мерлін це так не залишить! – стояв на своєму Альбрехт. – Ми артисти. У нас є дозвіл від імператора!

- Разрешение анулировано, кронпринц.

- Герцог. – навіщось виправив його хлопець.

- Неважно! – гаркнув широкоплечий чоловік; у нього на плечах лежало вовче хутро.

Рада вишкірилася. У її роду до цих тварин було особливе ставлення.

- Та як ви смієте? Відпустіть нас!

- Ні!

- Що ви збираєтесь з нами робити? - Альбрехт стиснув кулаки. - Вб'єте?

- Ну, ми ж не разбойники ! Хоча за ваші голови ми б могли отримати кругленьку суму. – засміявся один з них. -  Хозяин той таверны узнал вас и уже хотел известить карателей, но к счастью мы оказались рядом.  Хотя император не указал, вы ему нужни живие или мертвые?  Наверное по нашему усмотрению. – заржал чоловік з вовчим хутром.

- Знаєте, что я подумал. – чоловік з чорними глибоко посадженими очима знявши хустку, облизав губи. Раді від цього жесту стало гидко. – Ми за вами добряче побігали. Хлопче, - він перевів погляд на Альбрехта. – Ми немного развлечемся с твоєй подружкою. А ти, якщо хочеш можеш навіть подивитися.

У Альбрехта на вилицях заходили жовна.

- Тільки пальцем до неї торкнись і я простромлюю тебе наскрізь! – прошипів він. – Якого біса ви це робите? Ви ж теж чарівники! Ми на вашому боці!

- Плевать. Главноє, что нам заплатять. Ілі ви думали що все волшебники тут ради присоединиться к вам? Нам плевать на вас і на імператора! – чоловік сплюнув на кам’яну підлогу та вишкірився. – Жаль що нам довелося вас перервати тоді! Може ми й тобі дозволимо…

- Годі! – озвався той, у якого було магічне кільце. – У нас нет на ето времені. Знайдіть собі когось іншого для втіхи.

- Як наприклад та руда дівка, яку імператор продав нашому ватажку. – розбійник облизав мрійливо губи. – Хоча він не поділиться.

Раду ледь не вивернуло від їх розмови. Чоловік з вовчим хутром обвів їх важким поглядом, а потім промовив.

- Ми знаєм одну вашу слабость! Ви очень прівязани  друг к другу…- пауза затягнулася. - Прикувати нашу гостю до стіни! Оставте ей одну свободную руку. Она все равно не посмеет колдовать. А нашому не крон-принцу зв'язати ноги.

Альбрехт здивовано подивився на своїх викрадачів. Що за дурню вони щойно сказали? Але виявилася не дурню. Коли розбійники почали виконувати наказ, дівчина з хлопцем спробували завадити їм.

Але це у них не вдалося вийшло. Раду відтягли силоміць убік і прикували ланцюгом. Альбрехта прикували за одну ногу до підлоги.

Незабаром стало зрозуміло, чому з ним так просто вчинили. Ватажок відкрив книжку, яку йому передав один з магів і став читати на незрозумілій мові.

Альбрехт здригнувся, коли відчув холод, що пробіг по спині. На рівні його шиї, з'явився обруч, що світився. Чарівник з книгою розсміявся.

- У вас немного времени! Скоро кольцо сомкнется і… - провів пальцем по горлу. – Вот. Так что ви почти труп. А щодо вас, Леді Вольфрам. Навіть не питайтесь спасти вашого коханця. При дії з магією воно вб'є вас миттєво. Но если ви хотіте пожертвувати собою, то колдуйте, у вас одна рука свободна. Так что самі вибирайте, хто с вас умрет! Ми сьогодні щедриє.

Сказавши це, розбійники пішли, замкнувши двері.

Альбрехт проковтнув слину, подивившись на кільце зі світла, що поступово зменшувалося, наближаючись до шиї. Дівчина відчула наче їй дали під дих. Дивлячись зовсім порожніми очима на  друга, вона прокручувала у голові слова ватажка.

- Рада, чуєш? Що б не трапилося, знайди спосіб, і біжи звідси! Після того, як кільце стиснеться, воно повинно зникнути! Чарами зроби прохід у стіні та біжи! - Альбрехт говорив, як сам із собою, вона його не слухала. - Врятуй чарівників, допоможи Філіпу сісти на трон!

Дівчина, не помічаючи сліз, що котилися по щокам, похитала головою.