30.1

Поїхали від Карла та Маргарет вони на наступний ранок. Після Гармонія збиралися викликати Деррика, щоб він переніс їх у табір.  Треба було обговорити план наступних дій.

Андрія була менш привітною для них. Ті люди, яких вони зустрічали на вулицях були похмурі. Рада з Альбрехтом намагалися зайвий раз ні з ким не розмовляти, щоб не почули їх акцент. Альбрехт не дуже любив переходити на загальноприйняту імперську мову. Вона для нього звучала грубо та вимагала зусиль, щоб вимовити деякі слова.

У Ради з цим проблем було менше. До десяти років вона була повністю російськомовна. Але після того, як тітка її забрала до себе, вона була вимушена вивчити українську та англійську. Попри те, що тітка Мері не була корінною українкою, вона добре володіла мовою, та терпіти не могла коли їй хтось ставив зауваження. Рада раз заїкнулася, що та наче з села через свій говір, за що отримала від тітки рушником по спині.

З часом Рада оволоділа ще декількома мовами у школі.  Але вперто не розуміла вибір тітки. Вирішив усе Микола Олексійович. Саме завдяки ньому вона зацікавилась історією та культурою. А пізніше почала поглиблено вивчати українські пісні. Тепер було зрозуміло, завдяки кому у тітки Мері така любов до України.

До вечора вони з усім впоралися. Користуватися заклинанням для спілкування було все ще небезпечно. Впевнившись, що їх ніхто не бачить, Рада дістала з сумки невеличку дерев’яну мисочку та наповнила її снігом. Погода почала стрімко псуватися.

Розтопивши магією сніг, чарівниця прошепотіла «Дуо сейдес, Пейдж Сміт». Обличчя воїтельки з’явилося за дві хвилини.

- Деррик з вами? Нехай прийде по нас. Почалась хуртовина.

- Він спить. Останнє переміщення забрало в нього всі сили. Він може не витримати. – відповіла Пейдж, озирнувшись, почувши кроки. За її спиною з’явився Артем із загону Корделії.

- Добре. – зітхнув Альбрехт. – Тоді ми заночуємо в трактирі. Нехай він нас забере завтра. Треба обговорити дещо.

На цьому розмова закінчилася.

- Ну, що? – запитала Рада, хоча чула всю розмову. – Що будемо робити?

- Підемо шукати кімнату. Повернемося завтра.

Трактир знаходився осторонь від житлових будинків. Наче вони соромилися та не хотіли поряд з ним знаходитися. Будівля мала вигляд наче кошти сюди вкладали ще за колишнього імператора.

Перезирнувшись хлопець з дівчиною ступили на поріг. Вони не сподівалися що знайдуть тут щось більш-менш пристойне. Коли Рада торкнулася ручки по спині пройшли сироти. Дівчина ще раз подивилась на друга. Вони могли б пошукати інше місце для відпочинку. Було б добре якщо тут знайдеться хоча б одне поламане ліжко.

Відкривши двері Рада застигла з відкритим ротом. Екстер’єр будівлі контрастував з внутрішнім убранством. Перед нею предстала велика кімната зі столиками та барною стійкою. Від викладеного червоною цеглою каміну пашіло жаром. Розтираючи закляклі долоні, дівчина зробила крок уперед, пропускаючи друга.

За столиками сиділо небагато народу. Вони були вдягнуті в чистий одяг та розмовляли у пів голосу.

Рада ніби потрапила у інший світ. Її ніздрі зловили аромат тушкованого м’яса, це змусило рот набратися слиною. Альбрехт також був вражений різницею між вулицею та інтер’єром.

Вони підійшли до стійки.

- Нам нужна комната на ночь.

Хазяїн таверни подарував їм ввічливу посмішку, але у його погляді чітко читалося про що він подумав. Зрозумівши, які хтиві думки промайнули у його голові, дівчина закотила очі. Але виправдовуватись вони не стали. Хазяїн дістав ключ із під стійки та подав їм.

-  Вот, держите. В этом номере есть большая кровать. Если вы голодны, то у нас большой выбор блюд.

Альбрехт мовчки забрав ключ та пішов до східців. Йому було байдуже, що про них подумав цей чоловік. Рада також не показувала свого невдоволення.

Кімната яку їм виділили була невеликою, і більшу її частину займало ліжко. Рада цокнула язиком пройшовши по ньому поглядом.

- Ти ж не проти що тут тільки одне ліжко? – нарешті наважився запитати Альбрехт.

 - Та ні. Так навіть тепліше. А до того ми й так спали разом. Тут нас ніхто не знає, тому хвилюватися немає чого.

Альбрехт кивнув, скинувши довгий важкий від снігу плащ.

- Ти голодна?  

- Вмираю з голоду. Ходімо щось перекусимо. – дівчина подарувала йому посмішку, взявши під руку.

За їх відсутності на першому поверсі нічого не змінилося. Замовивши те тушковане м’ясо, що відчула Рада при вході, та смажену картоплю вони зайняли один з вільних столиків.

- Мені все ж таки цікаво, чого така різниця? Я б нізащо не зайшла в таку обшарпану будівлю.

- А зараз дізнаємося. – Альбрехт підняв руку підкликавши подавальницю. – Можете ще принести нам гарячого чаю. На вулиці така заметіль, змерзли. – жінка записала його замовлення і вже збиралась йти, коли Альбрехт наважився спитати. – А почему снаружи дом смотрится так плохо?

Жінка почервоніла, та почала зминати пальцями фартух.

- Вы, наверное, не местные…- Альбрехт зблід на цих словах. Їм не можна було видати себе. – Хотя большинство наших посетителей такие. Простите за неудобства. Мой отец недавно приобрел этот дом. Мы успели перекрыть крышу, и сделать внутри, как кончились деньги. А потом ударили морозы… - жінка ще раз вибачилася та пішла за замовленням.

- Я б на їхньому місці вигадала б якусь легенду. – мовила Рада, проводячи її поглядом. – Типу не треба судити щось за зовнішнім виглядом. Це була б непогана фішка.

Через деякий час їм принесли їх замовлення. Рада з Альбрехтом намагалися менше знаходитися на людях. Завдяки тому, що зараз ще не було фотоапаратів їх обличчя тут не були відомі. А листівки з мальованими портретами вони у цьому місті не бачили.