Розділ 30. Форт, кіт та хуртовина

Минуло кілька днів. Несподівано погода почала погіршуватися. Рада з Альбрехтом увесь цей час постійно були в роз’їздах. Спочатку з ними була Пейдж, але потім їй довелося повертатися. Дівчина була єдиною, хто не мав постійних підопічних. На неї Гармонія поклала місію навчати молодь самозахисту. І Пейдж із цим добре справлялася.

За тиждень до цього в табір приїхали Гейб Паріс та Білл Тревор. Їхні підопічні вже мали успіх. Найкращий результат був у Гейба. На їхньому рахунку було цілих п’ятдесят чарівників та чарівниць. Табір постійно поповнювався новими людьми. Тренування тепер велися на постійній основі.

На заході імперії було холодніше, ніж у тепліших землях Ондрії.

Зупинивши коня, Альбрехт подивився на затягнуте хмарами небо. У Верхню Бароту вони мали приїхати перед обідом. Тут жив один з їхніх інформаторів – торговець Карл. Альбрехт спілкувався з ним декілька разів через зачакловану воду. Зараз, на жаль, це зробити було неможливо. Щоразу, коли вони з кимось розмовляли по відеозв’язку, як називає його Рада, імператору про це ставало відомо. Тому в них виникли підозри, що їх можуть підслуховувати.

Карл разом із дружиною Маргарет жили в Андрії вже п’ятнадцять років. До цього їхній дім був на одному із західних островів. Імперія мала дуже багато територій не тільки на материку. Точніше, на материку була лиш половина.

На західному узбережжі було ще важче покинути імперію чи проникнути сюди непоміченими. Коли Альбрехт тікав звідси півтора року тому, ситуація була набагато кращою. Йому пощастило перетнути кордон до того, як його закрили.

Альбрехт не любив згадувати той час. Але іноді спогади поверталися туди. Рада багато чого про нього не знала. Вона його ніколи не питала, а він не хотів розповідати, що в нього була дружина. Альбрехт досить швидко прийняв те, що вона загинула в їхньому будинку.

«А якщо ні? Якщо вона дивом уціліла? — хлопець у глибині душі хотів, щоб це було так. — Невже тоді я буду вимушений повернутися до неї?»

Альбрехт прийняв і те, що не зможе одружитися з Радою. Чи навіть просто її поцілувати. Але одна справа, коли він вільний, а зовсім інша — бути одруженим чоловіком. Тоді він втратить те єдине, заради чого хочеться існувати.

Думаючи про це, Альбрехт подумки насварив себе. Ада була чудовою дівчиною. Веселою, працьовитою і дуже подобалася його матері. Та й ночі з нею були сповнені ніжності й любові. Вона жодного разу з ним не сперечалася. Від неї віяло затишком, який він не надто цінував.

Зітхнувши, Альбрехт перевів погляд на Раду, яка зупинила коня поряд із ним. Рада була як ураган, що увірвався в його життя, змусивши відкинути стереотипи. Він любив, коли вона, нахмурюючи носик, доводила свою правоту. Любив її незговірливий характер та те, як вона ставилася до нього.

Альбрехт до кінця не розумів, ким тепер почувається. Він був уже не тим сором’язливим хлопцем із маленького містечка. З нею він був справжнім герцогом: мужнім, розумним, галантним. У ньому відкривалися такі риси, про які раніше він і подумати не міг.

Альбрехт усміхнувся своїм думкам. 

— Чого шкіришся? — звівши брову, весело промовила Рада. 

— Згадав дещо, — посмішка на губах від цього стала ширшою. 

— І кого ти там згадав? — за її веселим тоном Альбрехт відчув ревнощі. 

— Та пусте. Одну ситуацію в таборі. 

— А-а-а, — Рада гмикнула. — Сподіваюсь, не ту, де в тебе раптом око почало світитися золотим світлом, і ти весь вечір проходив у пов’язці. На мене тоді дивилися так, наче я тобі дала в око.

Альбрехт розсміявся, замружившись. Тоді це не було так смішно, як зараз.

Вони вже майже під’їхали до Бароти. Невеличке село ховалося за лісосмугою. Усього в ньому було десять будинків. 

— Приїхали, — констатував він, вказуючи на двір попереду.

Карл та Маргарет жили в невеликому будинку, складеному з колод. Солом’яна стріха була припорошена снігом. Поряд із будинком загавкав пес.

Зістрибнувши на землю, Альбрехт прислухався. Вони намагалися бути обережними, щоб не накликати біду ні на себе, ні на господарів.

Вхідні двері скрипнули. На порозі з’явився високого зросту чоловік у кожусі, одягненому поверх вовняної сорочки. Кинувши швидкий погляд на собаку, він махнув Гармонії рукою. Ті, не зволікаючи, зайшли в будинок. І тільки коли переступили поріг, наважилися зняти каптури.

— Здрастуйте. Ми вас ждали, — у нього був типовий андрійський акцент. — Сподіваюся, вас нічєго не задєржало? 

— Ми були обережними, — відповів Альбрехт, віддавши господарю свій плащ, і пройшов слідом за Радою. 

— Ви у нас надолго? 

— На кілька днів. Але нам треба буде повернутися в табір на деякий час. А потім ми знову приїдемо сюди. 

— Розкажіть, будь ласка, про князя та його доньку. Що вони за люди? Їм можна довіряти? — спитала Рада, оглядаючи кімнату в пошуках стільця. 

— Да. Они хорошиє люди. Не волшебнікі, но підтримують таких, як ви. 

— Це добре… — Рада важко зітхнула, розтираючи замерзлі руки. Останнім часом усі люди викликали в неї підозру.

Поки вони розмовляли, дружина Карла, Маргарет, накривала на стіл.