Глава 30. Форт, кіт та хуртовина

Пройшло декілька днів. Несподівано погода почала погіршуватися. Рада з Альбрехтом у цей час постійно були в роз’їздах. На початку з ними була Пейдж, але потім їй довелося повертатися. Дівчина єдина, хто не мав постійних підопічних. На неї Гармонія поклала місію навчати молодь самозахисту. І Пейдж з цим добре справлялася.

Тиждень до цього у табір приїхали Гейб Паріс та Білл Тревор. Їхні підопічні вже мали успіх. Найкращий результат був у Гейба. На їх рахунку було цілих п’ятдесят чарівників та чарівниць. Табір постійно поповнювався новими людьми. Тренування тепер велися на постійній основі.

На заході імперії було холодніше, ніж в більш теплих землях Ондрії.

Приструнивши коня, Альбрехт подивився на затягнуте хмарами небо. В Бакоту вони приїхали перед обідом. Тут жив один з їх інформаторів – торговець Карл. Альбрехт спілкувався з ним декілька разів, через зачакловану воду. Зараз, нажаль, це зробити було неможливо. Кожен раз, коли вони з кимось розмовляти по відео зв’язку, як називає його Рада, імператору про це ставало відомо. Тому у них виникли підозри, що їх можуть підслуховувати.

Карл разом з дружиною Маргарет жили в Андрії вже п’ятнадцять років. До цього їх дім був на одному з західних островів. Імперія мала дуже багато територій не тільки на материку. Точніше на материку, була лиш половина.  

На західному узбережжі було ще важче покинути імперію, чи проникнути сюди непомітним. Коли Альбрехт тікав звідси півтора роки тому,  ситуація була набагато краща. Йому пощастило перетнути кордон до, як його закрили.

Альбрехт не любив згадувати той час. Але іноді спогади поверталися туди. Рада багато чого за нього не знала. Вона його ніколи не питала, а він не хотів розказувати, що в нього була дружина. Альбрехт досить швидко прийняв те, що вона загинула у їх будинку.

«А якщо ні?! Якщо вона дивом вціліла! - хлопець у глибині душі хотів, щоб це було так. – Невже тоді я буду вимушений повернутися до неї?»

Альбрехт прийняв і те, що не зможе одружитися на Раді. Та навіть колись її поцілувати. Але одне діло, коли він вільний, а вже інше, - одружений чоловік. Тоді він втратить те єдине, заради чого хочеться існувати.

Думаючи про це, Альбрехт насварив себе за подібні думки. Ада була чудовою дівчиною. Веселою, працьовитою та дуже подобалася його матері. Та й ночі з нею були сповнені ніжності та любові. Вона жодного разу з ним не стала сперечатися. Він неї віяло затишком, який він не дуже цінував.

Зітхнувши, Альбрехт перевів погляд на Раду, що зупинилася на коні поряд з ним. Рада була, як ураган, що увірвався у його життя. Змусивши відкинути стереотипи. Він любив, коли вона хмурячи носик, доказувала свою правоту. Любив її незговірливий характер та те, як вона відносилася до нього.

Альбрехт до кінця не розумів, ким тепер відчуває себе. Він був вже не тим сором’язливим хлопцем з маленького містечка. З нею він був справжнім герцогом: мужнім, розумним, галантним. В ньому відкривалися такі якості, за які раніше він й подумати не міг.

Альбрехт усміхнувся своїм думкам.

- Чого либишся? – скинувши брову, весело промовила Рада.

- Згадав дещо. – посмішка на губах від цього стала ширше.

- І кого ти там згадав? – за її веселим тоном Альбрехт почув ревнощі.

- То пусте. Одну ситуацію в таборі.

- Ааа. – Рада хмикнула. – Сподіваюсь не ту, де у тебе раптом око почало світитися золотим світлом і ти весь вечір проходив у пов’язці. На мене тоді дивилися так, наче я тобі дала в око.

Альбрехт розсміявся, замружившись. Тоді це не було так смішко, як зараз.

Вони вже майже під’їхали до Бакоти. Невеличке село ховалося за лісосмугою. Усього у ньому було від сили десять будинків.

- Приїхали. – констатував він, вказуючи на будинок попереду.

Карл та Маргарет жили у невеликому будинку викладеному з колод. Солом’яна стріха була припорошена снігом. Поряд з будинком загавкав пес.

Зістрибнувши на землю, Альбрехт прислухався. Вони намагалися бути обережними, щоб не накликати біду ні на себе ні на господарів будинку.

Вхідні двері скрипнули. На порозі з’явився високого зросту чоловік у кожусі, одягненому поверх шерстяної сорочки. Кинувши швидкий погляд на собаку, він махнув Гармонії рукою. Ті, не змушуючи себе чекати, зайшли у будинок. І тільки коли переступили поріг наважилися зняти каптури.

- Здрастуйте. Ми вас ждали. – у нього був типовий андрійський акцент. – Сподіваюся вас ничего не задержало?

- Ми були обережними. – відповів Альбрехт віддавши господарю свій плащ і пройшов слідом за Радою.

- Ви у нас на долго?

- На декілька днів. Але нам треба буде повернутися у табір на деякий час. А потім ми повернемося сюди.

- Розкажіть, будь-ласка про князя та його доньку. Що вони за люди? Їм можна довіряти? – спитала Рада, оглядаючи кімнату у пошуках стільця.

– Да. Они хорошие люди. Не волшебники, но поддерживают таких, как вы.

- Це добре… - Рада важко зітхнула, розтираючи замерзлі руки. Останнім часом усі люди у неї викликали підозру.

Поки вони розмовляли дружина Карла - Маргарет накривала на стіл.

- Вот план форта Аланні́с. – чоловік розстелив з краю столу карту. – Його роздобути було важко. Ето западние врата в Каталінг. Если етот форт падет, ви зможетє войти в столицу.

- Залишаються ще два форти. – Альбрехт вказав на дві точки на своїй карті. – Фортеця на півночі зараз під контролем Роену. Вони її захопили майже без бою.

- Мой старий друг военний. Он сказал, що у тих фортах почти нет людей. Может вам лучше атаковать там?

- Небезпечно залишати за собою такий добре озброєний форт, як Аланні́с… - Альбрехт замислився. – Якби ж я між поговорити з братом. Він би підказав, що робити. Я б не хотів кидати своїх людей у бій. Тому  якщо все піде, як планувалося, ми відкриємо собі шлях на столицю без втрат з нашого боку.

- А что будет с солдатами з той сторони?

- Це не мої проблеми. Якщо розумні складуть зброю. Ні… Тоді вони не кращі від імператора. Мені їх не шкода.