29.2

- Мені потрібен таз із водою, ну чи миска!

– Там у сінях я бачив!

Альбрехт кивнув, вийшов за двері. У крихітній кімнатці там справді стояв табурет, а на ньому повний таз води. Він мав лише п'ять хвилин.

- Дуо сейдес, Радо Вольфрам!

Минула хвилина, друга й обличчя дівчини відобразилося у воді.

- Ну що? Як? Телепорт?

- Так! Він! Тільки така справа, мені доведеться затриматися до ранку! Він п'яний, і якщо ми спробуємо привести його до тями він може зникнути кудись! Таня та Руслан знайшли ще одного мага стихій. Сьогодні ми маємо день рідкісних здібностей. Юстас володіє вогнем, і він є солдатом імперії…

- І ти йому довіряєш?

- Він чарівник! І він сам до цього дня не знав про свої здібності! Подробиці завтра! У вас все добре? Ніхто більше не з'явився?

- Ні! Ти пішов годину тому, за цей час нічого не могло статися! Може мені прийти, а ти поспиш? Ти весь день на ногах! – Рада турбувалася про друга, бо день для них видався справді важким.

- Я попросив Руслана надіслати Дольфа, хай проведе Юстасу урок магії. І попроси ще когось, краще  Артема, цілитель нам знадобиться!

- Може, я прийду?

- Ти там потрібна!

- Вони й без мене впораються! – наполягала Рада.

- Це мій наказ! – суворо відповів Альбрехт. – Відпочивай.

- А ти? Альбрехт, я ненавиджу в собі цю якість! Це через тебе воно з'явилося в мене! Я хвилююсь. Ти ж ледве стояв на ногах!

- Вважай, що в мене виросли крила! – Альбрехт побачив, як меркне зображення, їхній час закінчився. - На добраніч, рідна. Завтра поговоримо.

- На добраніч... - і зображення зникло.

Альбрехт повернувся до кімнати до Юстаса та Дерріка, другий все ще спав. Сівши на стілець, хлопець поклав голову на коліна, і заплющив очі – він справді втомився.

* * *

Ранок почався трохи раніше, ніж того хотіли. Деррік, що прокинувся після вчорашньої п'янки, довгий час не міг зрозуміти де він знаходиться. По голові наче кувалдою стукали, а в горлі пересохло.

Спробувавши встати з дивана, він раптом помітив, що його рука прив'язана мотузкою до незнайомця, що спав на підлозі. Похитавши головою і викликавши ще більший біль, хлопець якийсь час просто моргав.

- Гей, ти хто? – штовхнув він Альбрехта у плече.

Альбрехт розліпив сонні очі, і побачив над собою обличчя його «проблеми», через яку він провів усю ніч на підлозі. Адже була рідкісна нагода поспати на ліжку у нормальному будинку.

Відігнавши залишки сну, хлопець підвівся і сів на ліжко.

- Привіт. Ти нічого не пам'ятаєш?

- Я пам'ятаю те, що було тиждень тому. То хто ти такий? І що робиш у моїй хаті? І що це? - підняв він зв'язані їхні руки.

Альбрехт поспішив звільнити того від мотузки. Це він зробив уночі, боячись, щоб той не телепортувався кудись. У стані алкогольного сп'яніння завжди магія була нестабільною.

- Я Альбрехт Шліман! Я дізнався, що ти маєш чарівну силу, і прийшов допомогти. Ти вчора Юстаса та двох моїх людей перемістив сюди. Не хвилюйся. Ми хочемо допомогти і не дати Гордеєві знищити магів.

Хлопець недовірливо на нього дивився.

- Вчора ти в шинку застосував дуже складну магію. Ти можеш рухатися у просторі. - продовжував Альбрехт.

Тут у кімнату увійшли веселі Юстас і Дольф, Деррік повністю переключився на них. Обидва виглядали так наче не спали всю ніч.

Хоч йому було дуже погано після вчорашнього, він намагався всіма силами зрозуміти, що йому кажуть. Поки що все було досить погано.

Сівши поряд з другом Юстас кивнув Альбрехту, щоб сходив перекусив, а він поки що все пояснить. Хлопець не став сперечатися, бо тому це зробити було легше. Кого Деррік послухається: незнайомого чоловіка чи друга?

У маленькій кухоньці на столі вже стояв сніданок. Хоча він був у деяких місцях пересмажений, Альбрехт з'їв усе. Запах стояв на кухні, ніби хтось намагався розвести тут вогонь. Швидше за все, той омлет був приготовлений Юстасом із застосуванням його магії.

Хлопець усміхнувся, подумавши, як швидко той почав опановувати свою силу. Закінчивши зі сніданком, він раптом згадав, що незабаром має прийти мати Дерріка, і пояснювати треба буде їй.

Коли він повернувся до кімнати до інших, одразу відчув, що вони порозумілися. Деррік не заперечував наявність у нього здібностей, та й не приймав це за марення, як наслідок після пиятики.

Наступні півгодини Альбрехт зміг поспати на ліжку. Хлопець уже нічого не боявся. Він настільки змучився останнім часом, та й тіло ломило від того, що він заснув сидячи біля ліжка.

Які яскраві сни йому снилися. Альбрехту здавалося, що він лежить у своєму ліжку в Заргансі, у каміні потріскує вогнище, а на вулиці ще глибока ніч.

Не встиг він повністю поринути у приємне сновидіння, як його знову хтось почав смикати за плече. На цей раз було складніше прокинутися.