29.2

— Мені потрібен таз із водою або миска. 

— У сінях бачив. 

Альбрехт кивнув, вийшов за двері. У крихітній кімнатці там справді стояв табурет, а на ньому повний таз води. Він мав лише п'ять хвилин. 

— Дуо сейдес, Радо Вольфрам. 

Минула хвилина, друга, й обличчя дівчини відобразилося у воді. 

— Ну що? Як? Телепортер? 

— Так, він. Тільки така справа: мені доведеться затриматися до ранку. Він п'яний, і якщо ми спробуємо привести його до тями, він може зникнути кудись. Таня та Руслан знайшли ще одного мага стихій. Сьогодні ми маємо день рідкісних здібностей. Юстас володіє вогнем, і він є солдатом імперії… 

— І ти йому довіряєш? 

— Він чарівник. І сам до цього дня не знав про свої здібності. Подробиці завтра. У вас усе добре? Ніхто більше не з'явився? 

— Ні. Ти пішов годину тому, за цей час нічого не могло статися. Може, мені прийти, а ти поспиш? Ти весь день на ногах. — Рада турбувалася про друга, бо день для них видався справді важким. 

— Я попросив Руслана прислати Дольфа, хай проведе Юстасу урок магії. І попроси ще когось, краще Артема, цілитель нам знадобиться. 

— Може, я прийду? 

— Ти там потрібна. 

— Вони й без мене впораються, — наполягала Рада. 

— Це мій наказ, — суворо відповів Альбрехт. — Відпочивай. 

— А ти? Альбрехте, я ненавиджу в собі цю рису. Це через тебе вона з'явилася в мене. Я хвилююсь. Ти ж ледве стояв на ногах. 

— Вважай, що в мене виросли крила. — Альбрехт побачив, як зникає зображення, їхній час вичерпався. — На добраніч, рідна. Завтра поговоримо. 

— На добраніч... — і зображення зникло. Альбрехт повернувся до кімнати до Юстаса та Дерріка, останній усе ще спав. Сівши на стілець, хлопець поклав голову на коліна і заплющив очі — він справді втомився.

Ранок почався трохи раніше, ніж того хотіли. Дерек, що прокинувся після вчорашньої п'янки, довгий час не міг зрозуміти, де перебуває. По голові наче кувалдою стукали, а в горлі пересохло. Спробувавши встати з дивана, він раптом помітив, що його рука прив'язана мотузкою до незнайомця, який спав на підлозі. Похитавши головою і викликавши ще більший біль, хлопець якийсь час просто моргав. 

— Гей, ти хто? — штовхнув він Альбрехта в плече. 

Альбрехт розплющив сонні очі й побачив над собою обличчя своєї «проблеми», через яку провів усю ніч на підлозі. Адже була рідкісна нагода поспати на ліжку в нормальному будинку. Відігнавши залишки сну, хлопець підвівся й сів на ліжко. 

— Привіт. Ти нічого не пам'ятаєш? 

— Я пам'ятаю те, що було тиждень тому. То хто ти такий? І що робиш у моєму будинку? І що це? — підняв він їхні зв'язані руки. Альбрехт поспішив звільнити його від мотузки. Це він зробив уночі, боячись, щоб той не телепортувався кудись. У стані алкогольного сп'яніння магія завжди була нестабільною. — Я Альбрехт. Дізнався, що ти маєш чарівну силу, і прийшов допомогти. Ти вчора Юстаса та двох моїх людей перемістив сюди. Не хвилюйся. Ми хочемо допомогти й не дати Гордеєві знищити магів. 

Хлопець недовірливо на нього дивився. 

— Вчора ти в шинку застосував дуже складну магію. Ти можеш рухатися у просторі, — продовжував Альбрехт. 

Тут у кімнату увійшли веселі Юстас і Дольф, і Дерек повністю перемкнув увагу на них. Хоч йому було дуже погано після вчорашнього, він усіма силами намагався зрозуміти, що йому кажуть. Поки що виходило поганенько. 

Сівши поряд із другом, Юстас кивнув Альбрехту, щоб той сходив перекусив, а він поки що все пояснить. Хлопець не став сперечатися, бо Юстасу це зробити було легше. Кого Дерек послухається: незнайомого чоловіка чи друга? 

У маленькій кухоньці на столі вже стояв сніданок. Хоча він був подекуди пересмажений, Альбрехт з'їв усе. Запах стояв на кухні такий, ніби хтось намагався розвести тут вогнище. Швидше за все, цей омлет Юстас приготував із застосуванням своєї магії. Хлопець усміхнувся, подумавши, як швидко той почав опановувати свою силу. 

Закінчивши снідати, він раптом згадав, що незабаром має прийти мати Дерека, і пояснювати треба буде їй. Коли він повернувся у кімнату до інших, одразу відчув, що вони порозумілися. Деррік не заперечував наявність у себе здібностей, та й не приймав це за марення внаслідок пиятики. 

Наступні пів години Альбрехт зміг поспати на ліжку. Хлопець уже нічого не боявся. Він настільки змучився останнім часом, та й тіло ломило від того, що заснув, сидячи біля ліжка. Які яскраві сни йому снилися! Альбрехту здавалося, що він лежить у своєму ліжку в Заргансі, у каміні потріскує вогнище, а надворі ще глибока ніч. Не встиг він повністю поринути у приємне сновидіння, як його знову хтось почав смикати за плече. Цього разу було складніше прокинутися. 

— Пане. Моя мати прийшла. Ви маєте з нею поговорити, — схилився над ним уже цілком тверезий Дерек. 

Альбрехт різко встав, відкинувши ковдру, яка невідомо як на ньому опинилася. 

— Ти їй щось казав? — посерйознішав він. — Тільки те, що до мене прийшов один із Гармонії та пропонує допомогу. Вона злякалася, бо про вас ходять різні чутки. Але ми спробували її переконати, що ви справді допоможете. Проте вона у сльози, боїться за мене. Та ще й учорашній випадок у корчмі.