29.1

— Таню! І як я мусив вас знайти? Детальної карти цього селища я не маю. Браслети ви зняли. Добре, що ми опинилися поряд. Як би я вас шукав?

— Пане, ми телепортера знайшли, — невпевнено почав Руслан.

Перевівши погляд на Юстаса з Дереком, Альбрехт нервово посміхнувся. Як з'ясувалося, йому до ладу нічого не пояснили.

— То це ви той Альбрехт? — голос Юстаса затремтів.

Альбрехт здивовано подивився на нього — його що, бояться?

— Він солдат Гордія, — пояснив Руслан.

Гарне пояснення. Очі Альбрехта знову спалахнули, чарівна паличка сама по собі опинилася в його руці.

— І чого я ще не знаю? — наставивши її на Юстаса, спитав він.

— Ми зайшли погрітися в корчму, аж раптом почалася бійка, і ми якось опинилися тут. Хтось із них, не знаю точно, переніс нас сюди, — Руслан був уже не радий, що опинився тут.

— А, ну зараз дізнаємося, — прибравши чарівну паличку, Альбрехт дістав із сумки Радар. — Вам треба покласти на книгу руки. Тоді все стане відомо.

— А єслі ето нє я? Ви мєня уб'єте? — недовірливо глянув на них Юстас. На диво, голос його звучав рівно.

— Ми не вбиваємо без потреби, — зітхнув Альбрехт, приборкуючи почуття. — Наш обов'язок — захищати людей. У нашому ордені не лише чарівники.

Друг із нього виявився ніяким. Дерек усе ще спав, і Юстас попросив, щоб спочатку перевірили того.

Альбрехт не став сперечатися, лише кивнув Руслану, щоби той став біля дверей. Пробігши поглядом по п'яному вщент Дереку, хлопець абияк підняв його руку і поклав на сторінку. Слова, що з'явилися, позбавили всіх дару мови на кілька секунд.

Дерек-Колібрі. 19 років.

 Рівень магії: 2А — 1. Телепортер. 

Місцезнаходження: Бакота.

З віком трохи помилилися. Дерек виявився однолітком Руслана. Хоча виглядав набагато старшим.

Альбрехт помітив, що Радар усе ще вібрує, і стрілка, що з'явилася, вказує прямо на Юстаса.

— Тепер ти. Будь ласка.

Той кілька секунд пом'явся, а потім теж поклав руку. То був джекпот — як казала Рада.

Юстас. 21 рік. 

Рівень магії: 2А — 2.

 Заклинатель стихії вогонь. 

Місцезнаходження: Бакота.

— Вогонь! Це прекрасно, — Альбрехт не приховував своєї радості.

— Ні! Це помилка! Я нє могу бить…

— З Радаром ще ніхто не сперечався. Приєднуйся до нас.

— Ні! Я скоро повернуся до полку! І забуду це як страшний сон! — Юстас був налаштований рішуче. — Можєтє нє пєрєживать. Я нє видам вас Гордєю!

— Не можна тобі в полк. Засічуть, що ти чарівник, — викличуть карателів. У них теж є радари, тільки не такі потужні. Дивно, що цього ще не сталося. Ти ж не хочеш, щоб тебе вбили?

— Але я не хочу! — закричав Юстас, і його світле волосся спалахнуло. Молодий чоловік жахнувся, шукаючи очима воду, але вогонь зник сам.

— Ми навчимо тебе, як цим користуватися. Я такий самий, як і ти, Юстасе. Я теж спочатку довіряв імператору, поки він не спалив моє місто й не змусив мене втікати. Приєднуйся до нас.

Юстас, може, й хотів, але вже не міг сперечатися. Боячись, що все може повторитися, він закивав, як іграшкова собачка.

— От і славно, — посміхнувся Альбрехт, полегшено зітхнувши. — З тобою простіше, ніж було з цим, — вказав він підборіддям на Руслана. — Якби не його сестра, він би нас одразу ж здав.

— Це було давно. Я був злий, — почервонів Руслан.

— Усі ми були такими, — посміхнувся Альбрехт без тіні образи.

— Вибачте за те, що так на вас відреагував. У нас негаразди з солдатами Гордія. Що робитимемо з вашим другом? Він знову не переміститься?

— Я не знаю. Я впєрвиє таке бачу. Ми з Дереком побилися. Помню рєзкій звук, і ми вже опинилися тут. А перед цим столкнулися с єтімі двома, — Юстас знайшов очима стілець і поспішив сісти. — З усіма так било? Ну, когда ви узналі про свої способності?

— Так. Я вважав усіх чарівників чудовиськами, а потім раптом виявилося, що дівчина, з якою я подорожую, теж володіє чарами, — посміхнувся Альбрехт.

— І що ви зробили?

— Ну, вона мені все пояснила. Ми поговорили, і я дійшов висновку, що не всі чарівники погані, — відповів Альбрехт, а посмішка стала якоюсь натягнутою. Він згадав, як хотів скинутися зі скелі при першому ж випадку. Це потім вони поговорили, і він зробив для неї виняток. Хлопець відчув, як від сорому запалали вуха. 

— А я думав, що імператор допоможе мені позбутися моєї сили. Потім виявилося, що разом із силою я позбавлюся й життя. Тож вигідніше було приєднатися до Гармонії.

— Тобто це нормально, когда вам нє вєрят та хочуть утікти? — Юстас обвів їх поглядом. — Так, я понял, шо ви побачили, як я дивився на двєрі. Я всьо-такі воїн, око намьотане. Я б нє збєжал.