Розділ 29. Рідкісний дар

За вікном накрапав холодний дощ, де-не-де пролітали сніжинки. Двоє втомлених подорожніх у плащах з каптурами зайшли в першу-ліпшу корчму, щоб зігрітися. Замовивши собі гарячого вина, вони подивилися на всі боки та, не знайшовши вільних столиків, залишилися біля стійки.

— Думаєш, нам можна отак розгулювати по селищу? — тихо, щоби їх не почули, поцікавилася дівчина.

— Ми не настільки засвітилися, щоб за нами велося полювання. Але ти маєш рацію, тут затримуватися не варто, бо хтось ще почує наш летійський акцент. Зараз трохи обсохнемо і повернемося.

— Руслане, я так втомилася. Ніг не відчуваю. Та ще цей дощ... давай не відразу йтимемо? — проскиглила дівчина та зробила ще ковток гарячого напою.

— Тань, ми обіцяли Раді повернутися за півтори години. У нас тут справи.

— Якщо нас не вб'ють, то точно захворіємо та помремо. Начхати вони хотіли на наше здоров'я.

Руслан насупився. Таня була б рада знаходитися від Гармонії подалі. І він її розумів. Якщо стане відомо, що вона допомагала карателям, їй навряд це пробачать. Про це знали лише його мати, сестра та Дольф.

— Коли усе закінчиться, вони повернуться до себе, — Руслан прослідкував, як вона зробила ще один ковток, та скривив губи. — Може, досить?

— Може, ти не будеш лізти, куди тебе не просять?

— Ти забагато п’єш. Вони можуть щось запідозрити.

— А вони сплять разом, — дівчина кинула невдоволений погляд на Руслана, а потім зробила ще ковток. — Пий свій чай. Подивилася б я на тебе, якби тебе змусили вбити родича. Хоча мій дід був ще тим лайном, — прошипіла вона.

Дівчина та хлопець намагалися говорити тихо, але в корчмі їх і так не було чути.

Тим часом за одним із найближчих столиків назрівала бійка. Двоє чоловіків про щось сперечалися. Мабуть, місцеві п’янчуги не могли поділити кухоль. Таня та Руслан спочатку не звернули на них уваги. Вони розмовляли на чистому андрійському діалекті, що був поширений тут.

— Всьо, хватіт з тєбя! Пошлі додому! — один з чоловіків був досить тверезий, щоб розмовляти. — Хватіт, Дерек! Із-за етого тєбя й не бєрут на работу! Ти забагато п'єш!

— Нє-а.

— Ти позавчора напився та уїхав у сусідній город. Чудом тєбя найшли! — не вгавав тверезий. — Стоїло твоїй матері тоді одвернуться, як ти збіг із дому!

— Ето пол-луч-чилось случайно! — язик у його приятеля вже добряче заплітався. — Остав мєня в покоє, не бачиш, ік... у мєня проблєми!

— Які у тєбя проблєми? Ти тіки і дєлаєш, шо пропиваєш дєньгі матері. Лучше б у армію пішов! В странє січас беспорядок!

— Пшол ти! — п'яний спробував вирвати свій кухоль і пролив половину на себе. — Я за нього гроші платив, собака ти імпєрська! — загубивши інтерес до напою, він схопив приятеля за грудки.

Назрівала бійка. Руслан і Таня кинули убік двох чоловіків несхвальні погляди, допиваючи свої напої. Вони навіть не збиралися втручатися — рознімати п'яні бійки не входило до їхніх обов'язків. П'яний чоловік був неголений, обличчя червоне, розпухле, на вигляд йому було років тридцять.

Захвилювалися вони тільки після того, як ті опинилися в небезпечній близькості від них.

— Пішли звідси, — поставив свій кухоль на стійку Руслан.

Таня погодилася, бо не хотілося, щоб у цій плутанині їй дісталося. Заплативши, вони стали просуватися у бік виходу. Той, що був більш п’яним, схопив зі столу порожній кухоль та жбурнув його у світловолосого приятеля. Той відскочив убік, ледве не наступивши Руслану на ногу. Не встиг той вибачитись, як до нього підлетів другий та спробував прописати в щелепу, але той схопив його за руку.

Руслан та Таня не встигали вже відійти, і ті двоє врізались у них та звалили на підлогу. Раптом щось гучно клацнуло, у повітрі запахло озоном, а перед очами все поплило.

Таня підскочила з підлоги, злякано озираючись. Вона хоч і звикла до різних чарівних штучок, але таке було вже занадто. Вони перебували в якомусь незнайомому будинку разом із тими двома.

Потираючи забиту голову, Руслан сів. Вони були вже не в корчмі, це раз. І хтось із цих двох їх сюди переніс, а значить, у когось із них є бажана для Гармонії сила — телепортер.

Але в шоці були не лише вони. Світловолосий чоловік відпустив приятеля і відступив від нього на крок. Після того як побачив тих, кого прихопили, взагалі запанікував.

— Дереку? Шо за чорт?!

Таня і Руслан перезирнулися — удача була неймовірною. Алкоголь швидко вивітрився з голови дівчини.

— Мене звуть Руслан, а це Таня. Ми такі ж, як ви. Не бійтеся нас, — Руслан спробував вгамувати хвилювання у голосі.

Тверезий приятель почухав потилицю і відступив від них на крок. На обличчі застиг вираз нерозуміння.

— Походу, я теж напився. Шо за брєд мнє мєрєщіться?

— Ні. Це відбувається насправді. Хтось із вас переніс нас сюди. А чий це будинок?

— Його, — світловолосий чоловік махнув на приятеля.

— Не турбуйтесь. Все нормально. Ви чули про Гармонію? — нарешті, зважилася подати голос Таня.