28.3

Оточивши себе магічними щитами Альбрехт гуляв поміж дерев, що росли в декількох метрів один від одного. Вони вже повністю скинули листя. Альбрехт пригадав, що нещодавно усе було зелено і вони переїжджали з місця на місце на гастролях у Фероманську. 

Знайшовши пеньок, хлопець обтрусив з нього сніг та сів.  Попри бажання все забути у думках іноді спливали слова Ради. Не про їх чарівну  силу. Він не знав, як йому реагувати на її заяву з приводу їх дружби. Він вже давно заборонив дивитися на неї, як на дівчину.

Але іноді тіло реагувало всупереч його переконань і він починав роздягати її поглядом. Альбрехт зітхнув, зчепивши руки на колінах. Звичайно ж можна було скористатися послугами інших… На цій думці Альбрехт скривився. Він на подібне ніколи не піде, навіть якщо буде перспектива залишитися на все життя самим.

Хлопця дивували думки які іноді приходили йому в голову. Після того, що сталося три місяці тому він не мав відчувати потягу до жінок. Зітхнувши, Альбрехт зняв з ока пов’язку. Світло нікуди не зникло, але шкіра навколо ока погрубішала.  Новий напад люті міг спровокувати перетворення.

Підвівши очі до неба, хлопець, як Рада до цього став покусувати губу. В чомусь вона була права. Він намагався ігнорувати цю силу, користуючись тільки коли іншого немає варіанту. Але це не стало причиною того, що його майже розчепило. Минулі життя він досі не згадував, але потяг до подруги збільшився. А також страх, що їй заподіють зло.

Альбрехт просидів на пні ще декілька хвилин. У голові досі не прояснилося, але почали замерзати ноги та місце на якому він сидів.

«Піду потренуюся у магії» - подумав він, трохи пострибавши, щоб розім’яти затеклі ноги, та зігрітись.

«Краще не треба. Бо раптом ти знов почнеш перетворюватись на дракона. Тоді всі побачать яка ти потвора! - раптом заговорив голос у його голові. – Вони думають, що ти допомагаєш їм, але тебе веде лише жага крові. Ти хочеш помститись імператору! Він забрав у тебе сім’ю та друзів! Ти більше не людина! Ти ніколи нею не був!»

Альбрехт закляк, відчуваючи як по шкірі пройшли си́роти. Груди почала здавлювати паніка.

«Якщо вони дізнаються хто ти насправді то відвернуться від тебе! Ти без тіні жалю знищив солдатів, які припливли до Резенфорду. Ти б розірвав і химородників, якби захотів. І вони це розуміли, бо їх магія древніша за іншу. Нікому не потрібен ватажок монстр! Ти приведеш їх на погибель!»

Альбрехт схопився рукою за комір куртки та осів на припорошену снігом землю.

«Знову?!» - очі в паніці бігали між дерев, хапаючись поглядом то за гілку незвичної форми, то на якийсь клаптик хутра у снігу. На ньому погляд раптом зосередився – на землі лежала мертва білка. Можливо вона поранилась та не змогла повернутися до дому.  Уночі вдарили морози.

Альбрехт намагався дихати не відводячи погляду від мертвої білки. Його ніздрі стискалися та роздувалися, випускаючи цівки пару. На свої руки він боявся подивитись.

«Я не чудовисько. Я вбив тих солдатів бо вони знищили школу, яка була дорога для Ради. Вони хотіли знищити й місто.  – хлопець став руками рити землю, ігноруючи на них великі кігті. – Я справді хочу вбити імператора, але це не змінює того, що я щиро допомагаю цим людям. Їх життя зв’язані з моїм». – викопавши невелику ямку, Альбрехт поклав туди мертве звірятко та став присипати його землею.

«Ти це робиш тільки тому, що тебе мучить совість. – голос у голові продовжував не даючи йому розслабитись. – Бо твій друг Кірт зненавидить тебе, як тільки дізнається, що це ти вбив його сім’ю. А так ти хочеш відбілити своє ім’я. Твоя подруга…»

- Досить! – Альбрехт різко звівся на ноги стискаючи та розтискаючи кулаки. Він дозволив хвилі люті прокотитись по тілу. Голос, що говорив до нього належав йому, це не був чийсь вплив.

Він не міг постійно боятись. Постійні думки про Раду, загиблих друзів, обов’язок, ворушили осине гніздо.

Повертатись у табір він не став. Якщо він комусь знадобиться то його хтось покличе. Так минуло кілька годин, опустилася темрява.

Змерзлий до кісток Альбрехт брів між наметів. Він дозволив ногам самим йти, повністю поринувши у думки. Зупинившись перед одним наметом, хлопець покліпав очима. Ноги привели його до Ради. Зовсім недавно вони почали жити окремо, щоб не викликати зайвих пліток.

Відсунувши трохи полог, хлопець просунув голову у середину. Дівчина лежала на ліжку підклавши руки під щоку. Але вона не спала.

- Можна? – спитав він, і дівчина кивнула, навіть не глянувши на нього. – Мене не було декілька годин…

- Ти був поруч. Я не хотіла тебе чіпати. – дівчина повернулась, слабо посміхнувшись, але очі в неї були пусті. – Я бачу що тобі погано….

У наметі було тепло завдяки магії. Знявши мокру від снігу куртку, Альбрехт поклав її на невеличкий табурет.

- Зарадиш? – тихо спитав він, опустивши зморені очі. Він не знав чого у неї просить.

- Лягай до мене. – зітхнула Рада, повернувшись на другий бік, щоб краще його бачити. Тільки знімай мокрий одяг.

Альбрехт кивнув та почав розстібувати ремінь на штанях. Дівчина мовчки слідкувала за його діями. Залишившись у підштанках та бавовняній сорочці хлопець зробив крок до неї. Але він був зморений, що не міг думати що настільки ця ситуація виглядала суперечливою.