27.7

Її залишили саму біля гробу, щоб вона могла попрощатися. Алексис би хотіла щоб його поховали в іншому місці, але у Ізбигнев вони не скоро збирались повертатись.

Увесь цей час вона сиділа мовчки, стискаючи між долонь його холодну руку. На якусь мить їй навіть здалось, що він усміхнувся. Але це лише здалося. На його обличчі вже давно застигла маска спокою.

«Я обов’язково виконаю твоє бажання. Імперія стане інакшою».

Торкнувшись губами тильної сторони його долоні, дівчина поклала її поверх іншої.

«Я все зроблю, коханий. А потім піду до тебе. Можливо це займе багато років. Знаю… - дівчина посміхнулась в останнє кинувши на нього теплий погляд. – ти не пробачиш якщо я опущу руки та відмовлюся від нашої справи».

Алексис відійшла до батьків і стала біля матері. Під час похорон вона там і простояла, наче її ноги приросли до землі. І лише коли всі пішли вона наважилася зробити крок. На її блідому обличчі не було жодної яскравої плями.

– Алексис. – раптом їй на плече лягла важка чоловіча рука. - Дочко. Тримайся... Він був хоробрим хлопцем. Його душа тепер у Раю. - батько розгорнув дочку, притискаючи до себе. – Йому там добре, спокійно.

– А мені як? Як я без нього? – Алексис прикусила губу, стримуючи стогін.

- Ти не вагітна?

– Ні. - з очей її полилися сльози. - Він пішов, не залишивши мені нічого... За що це все, тату?

- Може ти послухаєш матір і скористаєшся силою? Стане легше. – отаман з жалістю подивився на дочку.

– Ні. - Алексіс здригнулася ніби їй дали ляпас. - Пам'ять... Це єдине, що в мене залишилося.

- Я піду до решти. А ти прощайся з ним.

Батько поцілував її в лоб і відступив. Знову залишившись одна перед могилою, дівчина присіла. Стягнувши з голови хустку, Алексис одна за одною витягла шпильки – довгі коси, заплетені короною, впали на плечі. Вона це робила методично, ні про що не думаючи. Із грудей вирвався здавлений плач.

Розплівши коси, дівчина відчула, як разом з цим зникає її витримка. Щось у середині неї обірвалося. Щоб стримати сльози Алексис почала тихо наспівувати пісню, яку вона співала Івану позавчора.

У берега стоїть дівчина.

Вуста червоні, як калина.

А коси вітер розплітає,

Додому більше не пускає…

Вітер плутав її розпущене довге волосся, поколював розчервонілі щоки. Дівчина вже не співала, закривши обличчя руками. Серце розірвалося. Розкинувши руки, вона впала грудьми на свіжу насипану землю і розридалася. Її крик чули багато хто, але ніхто не наважився підійти.

Пройшла здавалося вічність, коли вона забруднена землею піднялася і на тремтячих ногах пішла  до села. Люди її зустріли настороженими поглядами. Вони знали, що дочка химородника не любила, коли її жаліли.

Провівши присутніх поглядом, дівчина зайшла до хати де вони зупинились.