27.3

Село Горденово

Велике військо вони побачили ще згори. Серед них було не менше ніж двадцять вершників у червоних накидках. А це вже було забагато для швидкого вирішення битви. Серед них розвідники побачили постать закутану у плащ підбитий ведмежим хутром. На його голові блищала корона.

«Пані Крістіно, імператор…» - цей сповнений страху голос почула телепатка виходячи з будинку. Крістіна швидко передала все почуте своїм супутникам.

- Імператор тут.

Битву з самим імператором вони не припускали. Попри те, що він був звичайною людиною перемогти його у чесному двобію було неможливо. Карателі добре оберігали свого господаря.

Поки військо імператора не підійшло до Горденово вони вирішили зустріти його у степу. Там у них не буде переваги захисних стін, але можна буде розвернутися на конях. Місцевих жителів відразу евакуювали подалі від села та поля можливої битви.

Вони не думали, що їх план спрацює і Гордій повірить, що Гармонія знаходиться саме тут. Було важко зробити так, щоб імператор отримав хибний донос. Знадобилося деякий час комусь видавати себе за них.

Крістіна була єдиною з її загону, що перебувала тут, інші мали прибути пізніше. Їм зараз не завадила б допомога Міри та Насті. Та й з Богдана була б якась користь.

Вона разом з Алексис та її чоловіком знаходилася у середині війська. Звідси вони могли стежити, та не наражати себе на небезпеку.

Солдатів було стільки скільки доповідала розвідка. Кожен був в начищених обладунках при мечах. Деякі почали замислюватися: а це не той полк, що мав охороняти імператорський палац? Вони дуже відрізнялися від тих, хто приходив до цього.

Вони зупинилися на відстані двадцяти метрів від війська отамана Миро. Сам химородник знаходився попереду, готовий перший прийняти удар. Серед війська пройшла хвиля гомону, а потім все стихло.  Чарівники перезиралися між собою.

Від вершника на вороному коні йшла чорна аура. Повітря поряд із ним було просякнуте чорною магією. На коні велично сидів імператор імперії Каталі та роздивлявся людей, що вийшли проти нього. Трохи нахилившись він щось сказав одному зі своїх картелів.

- Роксанці. – почав він, і його підсилений голос рознісся по степу. – Ми багато років жили у мирі! Я виконував кожен пункт договору, підписаного двадцять років тому. Ви могли використовувати магію, але заприсяглися не чіпати інші області імперії. Але ви не стримали слова, зв’язавшись з тими, кому ми чужі. Вони не знають наших звичаїв, вони приносять хаос усюди куди приїжджають. І занепад могутньої Філанської держави стане вам доказом! Віддайте мені Альбрехта і я помилую вас. – його голос був холодний наче лід та гострий мов лезо. – І ми знов обговоримо те що ви хочете більше всього на світі – незалежність!

- Тоді і ви нам чужі! Бо Альбрехт син вашого брата і ваш племінник! – без тіні емоцій сказав отаман химородників.  – Це було помилкою сподіватися, що ми, як ті раби схилимо голови. Бо ви порушували свою частину угоди не раз, викрадаючи та вбиваючи наших людей на інших землях. Ми будемо боротися до останньої краплини нашої крові за Мідного принца!

Імператор підібгав губ, свердлячи отамана поглядом.

- Я був занадто юний. Більше такої помилки не скою. Ви будете гнити у землі разом з вашими дітьми. – чоловік доторкнувся до медальйону, що висів у нього на шиї. Темні щупальці чорної магії виринули з нього обплівши руку імператора. Темрява розросталась і нарешті заповнила очне яблуко, злившись по кольору з зіницею.

«Стережись, щоб ці слова не були останніми, отамане. – крижаний голос Гордія тепер звучав у головах у всіх присутніх. – Після того, як я вб’ю племінника, я переріжу усіх чарівників. А тих хто зрадив мене та допомагав їм, я відберу весь врожай. І тоді вмираючи від голоду ви знов приповзете до мене, благаючи про помилування!»

Химородники, чарівники та люди дивилися з жахом на імператора. А точніше на ту силу, що володіла ним. Гордій був людиною, хоча й дуже поганою, але якби не сила схована в його медальйоні він не зміг би скоїв стільки зла.

Вершник на чорному коні обіцяв голод усім хто пішов проти нього. Але це не змушувало чарівників тікати. Напроти, вони ще більше хотіли крові. Вони розуміли, що зараз вирішується доля цілої країни. Вони були готові помирати навіть не за Мідного принца та Золоту герцогиню, що пробудили в них бажання боротися. А за себе, за своє майбутнє у цій країні.

«Йди до дідька лисого». – Миро послав до Гордія свою думку. Вона, як стіна посунула його чорні закляття. Люди в його війську змогли перевести дихання, коли натиск на їх розум зникнув.

- Ну, як знаєш. – кивнувши карателю, що стояв поруч, Гордій натягнув віжки. – Ви навіть не уявляєте яка сила на моєму боці. – це він сказав вже звичайним голосом. Почути його змогли лише перші ряди.

Більше затримуватися імператор не став. Воїни розійшлися утворюючи коридор та відразу, як він поїхав поверталися на місця.

Чарівники та люди переглядалися між собою стискаючи  мечі та те що потрапило під руку. Напруга зростала. Військо імператора налічувало близько тисячі солдатів. Це було забагато для придушення місцевого повстання. Ці люди повинні зараз бути на кордоні та відбивати атаки роенців. Але для тих, хто збирався оборонятися було байдуже на думки самих солдат з приводу цього. Якщо вони прийшли їх вбивати, то їм не буде прощення.

Крістіна сиділа на коні біля Алексис. Дівчина весь цей час вивчала ментальні щити ворога. Вони на відміну від інших були добре натреновані. Пробити їх захист було дуже важко.

- Якби у мене був досвід більший ніж я маю, то може змогла проникнути в мозок комусь з карателів. Серед них також є телепати, але я не розумію… - дівчина замислилась, ставши покусувати губи. – Це не чорна магія. Я би сказала, що їх підживлює чисте зло.

Алексис кинула погляд на Івана, м’язи обличчя якого застигли, наче їх заморозили. Вона хотіла доторкнутися до його руки, але він знаходився далеко для цього.