27.2

Тренування займали більшу частину вільного часу. Ті хто погодився приєднатися до армії повстанців билися тепер на рівні з іншими.

Алексис стояла обіпершись на дерев’яний паркан, що огорожував місце для тренувань. Вже деякий час там билися її чоловік та батько. Отаман химородників попри кохання дочки до цього хлопця полюбляв кидати колкощі. Але й Іван не пас задніх. Він парирував кожну його репліку та щось кидав услід. Алексис тільки усміхалася дивлячись на них.

- Хлопче, тримай шаблю рівно! Це не двуручний меч. – отаман Миро зміряв зятя поглядом.

- А може я продовжу тренуватися зі своїм мечем? – хлопець відступив крок назад, стираючи рукавом сорочки піт з чола. – Я їм добре володію.

- Уяви, що ти його втратив. Є інша зброя.

Вони час від часу змінювали зброю тренуючись з ножами, мечами і навіть вилами.

У таборі химородників Івана любили хоча б за те, що він не ставив свою мову верш їхньої. Коли вони дізналися, що майбутній зять отамана з головної області імперії – Каталі, вони були проти цього шлюбу. Але йому вдалося знайти з ними спільну мову.

Розвідка кожного дня приносила невтішні новини. Неподалік північного- західного кордону Роксан почали накопичуватися імперські солдати. Вони вже давно намагалися відрізати Роксан від іншого світу.

Це не було звичайне завдання. У більшості вони виходили майже без крові. Зараз прийдеться битися з карателями, а їх становило вже десять відсотків. Тому в Горденово збирався поїхати отаман Миро. Звичайно ж Іван та Алексис повинні були поїхати слідом.

* * *

Це була остання ніч під захистом чарівного лісу. На світанку вони мали вже вирушити до кордону області.

Алексис важко зітхнула – коли в неї були крила цей шлях не був таким довгим. А так подорож займе цілий день на конях.

У такі хвилини дівчина згадувала слова принцеси «краще удвох на землі ніж залишитися на самоті у небі». Емма була права. Алексис була щаслива поруч з коханим чоловіком.

Повечерявши Іван та Алексис зібрали речі у дорогу. За день вони вперше змогли сісти перепочити.

- Заспівай мені щось із вашого. –  попросив хлопець. Вони сиділи на ліжку притулившись один до одного. – Я чув у таборі пісню. Там щось про вітер було…

Алексис на мить замислилась, а потім посміхнулась. Вдихнувши повітря дівчина тихо завела.

У берега стоїть дівчина,

Вуста червоні, як калина.

А коси вітер розплітає,

До дому більше не пускає.

Ах вітре, вітре, пусти мене додому

Я повернусь та не скажу нікому.

Що побралась із вітром серед ночі.

Хочу я бачить материнські очі.

Алексис співала дивлячись йому в очі, та обвивши руками за шию. Хлопець з ніжністю притискав її до себе, ловив кожне слово, що вимовляли її прекрасні уста. Він був зачарований звуком її голосу.

Дівчина співала відому для свого народу пісню, але він її не знав. Він багато чого не знав, живучі недалеко від столиці.

Нарешті вона замовкла, та усміхнувшись краєчком губ, нахилилася до нього, торкнувшись щокою його щоки. Заплющивши очі, дівчина тихо промовила.

- Я не хочу їхати у Горденово. У мене погані передчуття.

Іван погладив її плече, кажучи цим, що все буде добре.

- Ми впораємося. Ми сильніші.

* * *