27.1

Іван

 1664-1666р

За вікном накрапав дощ, скоро могла початися злива. Але тут усередині непогода не відчувалася. Від каміну пашіло жаром, він проковтував вугілля весело потріскуючи.

Ми з сестрою грали на роялі кольору чорної смоли, а мати з батьком посміхаючись танцювали. У нас з Софі різниця була у майже десять років. Я іноді кидав швидкі погляди на її тонкі довгі пальці що перебігали по клавішам зі слонової кістки. Вроду вона дістала від матері, разом з русявими кучерями, що гривою спадало по її спині.

- Чим тобі не сподобалася та дівчина? Доволі мила, як на мене. – трохи нахилилася Софі, прошипотівши на вухо.

- Вона мила, але якась вузьколоба. З нею ні про що розмовляти. – відповів я згадавши про недавнє побачення. – Якщо ти батькам нічого не скажеш я розповім тобі секрет. – дівчина закивала головою, від чого пухнасті локони підстрибнули. – Я ходив до провидиці. Вона сказала, що в мене буде дуже особлива дружина. І коли я її зустріну, то зроблю те що ніколи не робив.

- Батько не схвалить цього. Але навряд ти зустрів справжню провидицю. Їх вже давно знищили, як чаклунів.

Той день у повітрі було не тільки передчуття дощу. Ми знали, що скоро могла розпочатись війна. Декілька років тому її вдалося уникнути але зараз все було серйозніше. Я знав, що не зможу сидіти осторонь коли ворог постукає в наші двері.

Раптом пролунав дзвінок, через що мої пальці здригнулися та зупинилися в сантиметрі від клавіш. Коли служниця зайшла у вітальню її обличчя було білим наче сніг, що про літав вчора.

- Війна. – прошепотіла вона, її губи задрижали. – Роен напав на нас на кордоні з Алісією.

Тоді у вітальні залягла така тиша, яку я б не почув навіть у склепі. Мої батьки відразу стали серйозними. Батько вимогливо простягнув долоню і служниця, підбігши, віддала йому газету.

- Цього слід було очікувати. – насупивши брови, батько підійшов та сів у крісло. – Роенський принц не той хто забуде образу.

- Ви про що? – я не знав про що йдеться мова.

- Сім років тому люди імператора мало не знищили місто Вольфер. Кажуть що там був і малий принц з королевою. Король після того, як відбив місто був настільки злий, що ми почали готуватися до війни. Але він чогось передумав. Тих хто вижив після нападу на місто було страчено імператором. Швидко найшовся винний у підбитті воїнів на напад.

- Ви думаєте він напав на нас щоб помститися?

- Роен процвітаюча країна. Вони довгі роки жили у мирі з нами. Між нами були міцні торгові відносини. До того нападу.

Але як там воно не було, мене не дуже цікавила причина. Я не збивався віддавати свій дім ображеному королю. Це я й сказав батькам. Перш ніж батько встиг відповісти підхопилася Софі. Струснувши пухнастими локонами вона просвердлила у мені дірку.

- Не смій! – закричала вона. – Ти ж обіцяв!

Тепер черга насупитись прийшла мені.

- Тоді ще не було війни. Я не можу допустити щоб ці роенські собаки прийшли у наш дім!

Мої слова були повні пристрасті. Відтоді, як поповзли чутки про можливу війну я марив військом.  Завжди мріяв про кар’єру військового. Якби не сім’я я пішов служити ще влітку. Мій батько у молодості також служив у імператорському війську але коли мені було п’ять він залишив службу та відкрив бізнес.

Хочу сказати, що в них вдалося втримати мене від цього вчинку. Ми переїхали з нашого будинку в області Каталі на південь Андрії де жили родичі мого батька. Він зробив усе щоб я був непридатний для служби у армії. Так пролетіло півтора року. У цей час мене відправили на далекий від материка острів щоб я працював вчителем для сина князя. Як я потім дізнався, що вони з батьком були старими друзями і той пообіцяв сховати мене поки не закінчиться війна.

Минулого літа я все ж повернувся додому на весілля молодшої сестри. Справи в імперії йшли кепсько. Ми програвали. Тоді я знов озвучив свої наміри але був більш наполегливий. Сестра тоді довго плакала та вмовляла мене залишитися, а я лише на неї розсердився.

Перед тим як мене знов запроторили б до маєтку князя я втік та пішов у військо. Вже вступивши на службу написав додому листа. Спершу все було добре, я проходив навчання, готувався відправитися на фронт. Але раптом нас розділили та частину полку відправили під Бореполк. Тоді до мене дійшло страшне.

До цього я не слухав розмови товаришів по службі. Не вірив, що імператор накаже знищити місто. Думав, що так казали ті які не були віддані своїй країні. Бо імператор в першу чергу думав про свій народ. Він завжди намагався припиняти заколоти малою кров’ю. У тому що сталося двадцять років тому були винні чарівники. Імператору довелося діяти рішуче.

Яким же я був ідіотом. Звичайним пішаком в чиїсь брудній грі. На нас ніхто не нападав. Це ми приходили в їх міста та села та вимагали покори. Вимагали видати родича, якщо він мав чарівну силу. Ми були готові спалювати ліси та поля, щоб люди боялися нас та не переходили на інший бік.

Жодного разу повстанці не починали бійку першими. Кожен раз це були імперські солдати.

* * *

Вивільнившись з обіймів Іван сумно глянув на дружину. Єдине, що його потішило у спогадах це старе пророцтво. Хто ж тоді знав, що при зустрічі він вступить з нею у бійку. Це він точно ніколи не робив та навіть подумати про таке не міг.