Розділ 27. І на небі, й на землі

Іван стояв, спершись руками на кам'яний поручень балюстради. З цього балкона було видно ліс на багато кілометрів. Химородники називали це місце Гніздом. Будівля знаходилася в самому центрі фортеці. Вони гостювали тут з Алексис відтоді, як одружилися.

Холодний осінній вітер тріпав коротке русяве волосся хлопця. Останнім часом магія, якою можна було обігріти оселю, працювала вкрай кепсько. Химородники казали, що це справа рук нечистої сили. Але всім було зрозуміло, про кого йшлося. Так тут називали лише імператора з його посіпаками. Істоти, що жили в лісі, були просто чарівними створіннями.

Нечутно ступаючи, до нього підійшла Алексис і, притиснувшись до його спини, ковзнула долонями на груди. Хлопець усміхнувся й повернувся, змусивши її розімкнути обійми.

— Я тебе всюди шукала, — дівчина встала навшпиньки, щоб він зміг її поцілувати, а тоді знову притулилася до його грудей. — Як ідуть твої тренування з батьком?

— Він з мене вранці сім потів зігнав, — усміхнувся хлопець, поклавши долоні їй на талію. — А потім наказав читати вголос книжку. Каже, що я здібний учень, але мені ще треба працювати над вимовою.

— Я чула, тобі прийшов лист із дому. Як вони відреагували на наше весілля? — обережно поцікавилась вона, підвівши очі.

— Не знаю, — хлопець тяжко зітхнув. — Боюся читати. Моя сім'я не схожа на твою, у них інші цінності.

— Які?

— Я… — Іван зам'явся, не знаходячи слів.

Така відповідь застала дівчину зненацька — вона очікувала почути геть інше. Нарешті хлопець продовжив:

— Вони не хотіли, щоб я йшов захищати країну. Вважали, що наш імператор не гідний того, щоб за нього помирати.

— У чомусь вони мали рацію, — дівчина усміхнулася йому в обличчя й притулилася щокою до пухнастого светра, який зараз був на хлопцеві. Він трохи поколював замерзлу від холоду шкіру. — Але такі, як ти, потрібні цій країні. Ми не знаємо, що буде з нами, якщо сюди прийде Роен. Можливо, він перетворить наші життя на ще більше пекло. Декілька моїх знайомих уже втратили дім через війну… через їхнє село пройшов фронт.

Іван замислився, згадавши той момент, коли твердо вирішив, що піде в армію.

* * *

Іван Пеших

 1664-1666р

За вікном накрапав дощ, скоро могла початися злива. Але тут, усередині, негода не відчувалася. Від каміна пашіло жаром; він проковтував вугілля, весело потріскуючи.

Ми з сестрою грали на роялі кольору чорної смоли, а мати з батьком, усміхаючись, танцювали. У нас із Софі була різниця майже в десять років. Я іноді кидав швидкі погляди на її тонкі довгі пальці, що перебігали по клавішах зі слонової кістки. Вроду вона успадкувала від матері разом із русявими кучерями, що гривою спадали по її спині.

— Чим тобі не сподобалася та дівчина? Доволі мила, як на мене, — трохи нахилилася Софі, прошепотівши на вухо.

— Вона мила, але якась вузьколоба. З нею ні про що розмовляти, — відповів я, згадавши про недавнє побачення. — Якщо ти батькам нічого не скажеш, я розповім тобі секрет. — дівчина закивала головою, від чого пухнасті локони підстрибнули. — Я ходив до провидиці. Вона сказала, що в мене буде дуже особлива дружина. І коли я її зустріну, то зроблю те, чого ніколи не робив.

— Батько не схвалить цього. Але навряд чи ти зустрів справжню провидицю. Їх уже давно знищили як і магів.

Того дня в повітрі витало не тільки передчуття дощу. Ми знали, що скоро може розпочатися війна. Кілька років тому її вдалося уникнути, але зараз усе було значно серйозніше. Я знав, що не зможу сидіти осторонь, коли ворог постукає в наші двері.

Раптом пролунав дзвінок, через що мої пальці здригнулися та зупинилися за сантиметр від клавіш. Коли служниця зайшла у вітальню, її обличчя було білим, наче сніг, що пролітав учора.

— Війна, — прошепотіла вона, і її губи затремтіли. — Роен напав на нас на кордоні з Алісією.

Тоді у вітальні залягла така тиша, якої я б не почув навіть у склепі. Мої батьки відразу стали серйозними. Батько вимогливо простягнув долоню, і служниця, підбігши, віддала йому газету.

— Цього слід було очікувати, — насупивши брови, батько підійшов і сів у крісло. — Роенський принц не з тих, хто забуде образу.

— Ви про що? — я не розумів, про що йдеться.

— Сім років тому люди імператора мало не знищили місто Вольфер. Кажуть, що там був і малий принц із королевою. Король після того, як відбив місто, був настільки розлючений, що ми почали готуватися до війни. Але він чомусь передумав. Імператор стратив усіх, хто приймав участь у нападі на місто. Швидко знайшовся і винний у підбурюванні воїнів до нападу.

— Ви думаєте, він напав на нас, щоб помститися?

— Роен — процвітаюча країна. Вони довгі роки жили в мирі з нами. Між нами були міцні торговельні відносини. До того нападу.

Але, як би там не було, мене не дуже цікавила причина. Я не збирався віддавати свій дім ображеному королю. Це я й сказав батькам. Перш ніж батько встиг відповісти, підхопилася Софі. Струснувши пухнастими локонами, вона просвердлила в мені поглядом дірку.

— Не смій, — закричала вона. — Ти ж обіцяв.

Тепер черга насупитися прийшла мені.

— Тоді ще не було війни. Я не можу допустити, щоб ці роенські собаки прийшли в наш дім.