Розділ 25. Куря'н

Область Веларі

Станка Золтан

Повертатися у міський будинок у Кур’яні було дуже небезпечно. Всередині панував безлад. Андрашу вистачило небагато часу, щоб дізнатися, що всі слуги звільнилися. Точніше, їх звільнили.

Стеження за будинком також не виявили. Видно, стражі припустили, що сюди вони вже точно не поткнуться.

Перевіривши прилеглу територію, Андраш з Альбрехтом повернулися в будинок. Рада до того часу разом із Делією, юною чарівницею, яку вони знайшли в одному з сіл Лакретії, почали готувати вечерю. Дівчина була налякана й ховалася тоді в льоху, коли її будинок почали палити. Воган з Іулією витягли її з полум’я.

Станка сиділа за столом на кухні, нервово зминаючи серветку. Вона нічого не вміла робити власноруч, і раніше її це цілком влаштовувало.

Піччю вирішили не користуватися, щоб ніхто не побачив, як із димоходу йде дим. Рада досить швидко нагріла магією воду, поки Делія діставала з діжки квашену капусту й ходила в погріб за м’ясом.

Станка у їхній компанії почувалася незатишно. Рада зовсім не виглядала як маркіза: у неї були грубші руки, та й поводилася вона як сільська дівчина. А ось її дядько, чи то друг… був викапаним герцогом. Навіть під шаром дорожньої пилюки цього було не приховати.

Станка не могла розібрати, хто вони один одному. Якщо Рада — дочка Мерліна, а Мерлін — старший брат Альбрехта… Дівчина навіть припускала, що вони коханці, бо не вірила, що чоловік та жінка можуть просто дружити.

Від дверей почулися кроки.

— Леді Радо, все готово. Ми перевірили територію.

Станка здригнулася, почувши голос Вогана. Кинувши серветку, вона швидко підсунула до себе дощечку, де лежала морква.

— Дякую, — подарувала йому усмішку Рада. — Проходь, сідай. Через п’ятнадцять хвилин вечеря буде готова.

Побачивши це, Станка підібгала губи. Їй не подобалося ставлення Вогана до Ради — дівчина ревнувала. Її стримувало лиш те, що Альбрехт розгнівається, якщо хтось зачепить його Раду. А сваритися з Гармонією було небезпечно, як стверджував їхній інформатор.

* * *

Гармонія

Скинувши фартух, Рада вийшла в їдальню, де вже сидів Альбрехт. Кімнату освітлювали лише кілька підсвічників на столі. Вікна були завішані, щоб ніхто не побачив, що в будинку хтось є.

— Вечеря майже готова, — підійшовши ззаду, вона обійняла його за плечі й поклала підборіддя на маківку.

— Що ж ми без вас робили б? — усміхнувшись, хлопець повернув голову, змушуючи дівчину відступити вбік.

Сівши на стілець поряд, Рада подивилася на друга.

— Тобі треба більше відпочивати. Даремно ти відмовився поїхати до лісу химородників.

— Не переживай, — м’яко відповів хлопець, накривши її долоню своєю. — Я п’ю настоянку. Мені вже краще.

— У тебе кілька днів була температура. Ти не бережеш себе.

— Для цього в мене є ти, — хлопець узяв її долоню, піднісши до губ. Рада лиш закотила очі, але її щоки все ж покрив рум’янець. — Не переживай, — уже серйозніше додав він. — Я як ніхто інший знаюся на лікуванні.

Рада важко зітхнула й похитала головою:

— Я втомилася…

На хвилину в їдальні залягла тиша. Альбрехт дивився, як час від часу підстрибує вогонь на свічці. Він також втомився й хотів повернутися додому. Зупиняло лиш те, що вони не могли залишити стільки людей тепер, коли імператорові стало все відомо.

— Залишилося зовсім трохи. Андраш обіцяв зібрати своє військо. Будемо сподіватися, що люди підуть за ним. Навчені воїни для нас зараз на вагу золота.

Щойно вони заговорили про Андраша, як він з’явився у вітальні.

— Сер, можна з вами поговорити? — чоловік помітив Раду. — Якщо можна, віч-на-віч.

Рада знизала плечима й пішла до дверей кухні.

Коли за нею зачинилися двері, Андраш помітно напружився. Це було помітно навіть у напівтемряві.

— Я знаю, що ви можете за допомогою магії шукати людей, — Альбрехт кивнув, не розуміючи, чого хоче Андраш. Той продовжив: — Мені треба знайти одну жінку.

— Вона чарівниця?

— Ні, але я хотів дізнатися, що з нею зараз, — сівши на стілець, Андраш розповів свою історію.

Альбрехт слухав не перебиваючи. Він намагався не виказати свого розчарування в ньому.

— Я знаю, що вчинив погано. І не сподіваюся, що вона мене пробачить.

— Добре, — згодом мовив Альбрехт. — Я щось придумаю. У вас випадково немає її зображення? — Андраш похитав головою. — Погано… Зможете описати її? Тоді наш сновидець міг би знайти її в снах. Ви намагалися шукати її самостійно?

Плечі Андраша поникли.

— Так. Але недостатньо наполегливо…

Альбрехт кивнув, прокручуючи в голові всі варіанти. Богдана було важко вмовити проникнути в сон незнайомої людини. Він щоразу нагадував: якщо та людина раптом мертва, то й він не зможе повернутися у своє тіло. Тому Альбрехт і не намагався шукати Кірта. Його гнітила сама лише думка про те, що друг міг загинути на цій війні.

«Де ж він тепер? Проти кого воює? Проти Роену? Чи відбирає життя у своїх?» — останню думку Альбрехт відкинув. Кірт був не з тих, хто поверне зброю проти свого народу. Він не вважав чарівників чистим злом, хоча й казав, що їх краще оминати десятою дорогою.

Тут, на заході імперії, туга за рідним містом ставала сильнішою. І навряд чи він колись знову побуває в Рамплурі. Місто зараз окуповане роенськими військами. Стиснувши під столом кулаки, Альбрехт пообіцяв собі, що не повернеться до Зарганса, поки не зупинить цю війну.

* * *

Як би Гармонії не хотілося, вони не могли покинути Кур’ян у найближчі дні. Їм самим було небезпечно виходити за межі будинку. Усю роботу виконували ті, хто не встиг ще засвітитися. Магією вони обмежилися лише для приготування їжі. Бо без можливості розтопити піч іншого виходу не залишалося. Чаклувати для відводу очей було також не варіант. Тим паче в людному місті.