24.3

Згорбившись під його вагою, Алексис важко пихтіла, кусаючи губи. Кожен крок давався важчим за попередній.

«Якщо він помре, то буде прикро, — усміхнулася вона, прилаштовуючи його руку за своєю шиєю. — Дурний, але який же гарний». 

Їй хотілося задушити його, і не в обіймах. Згадавши слова хлопця про першу шлюбну ніч, Алексис залилася фарбою.

— Спочатку тобі треба вивчити нашу мову, бо батько тебе по стінці розмаже, — вона навіть уявила цю сцену та отримала від цього задоволення. — Ти попросиш мою руку, а він подумає, що ти хочеш відрізати її в його доньки. А ще він на дух не переносить каталінців.

Алексис тихо розсміялася, дошкутильгавши нарешті до найближчого будинку. Там вона постукала у вікно. Очікуючи, поки вийдуть господарі, вона поклала юнака поряд на поріг і випросталася. Затеклі м’язи застогнали від насолоди. Наче мішок з картоплею з плечей упав.

Алексис кинула погляд на непритомного хлопця.

— Ти тільки не помри, бо шлюбна ніч у тебе буде на тому світі, — вона цокнула язиком від нетерпіння.

Нарешті господар будинку відчинив двері, одразу побачивши тіло на порозі й дочку отамана, що височіла над ним.

— Пані Алексис, що сталося? — чоловік похапцем одягався, тому частина сорочки була заправлена в штани, а посивіле волосся — розпатлане.

— Усе потім. Пробачте, що так пізно, але ми хотіли б скористатися вашим будинком. У хлопця жар та, можливо, щось зламано, — Алексис утомлено сперлася на одвірок. — І мені теж потрібна допомога. Можете покликати лікаря? Щойно зможу ходити, принесу вам гроші.

— Не треба, — кинув господар будинку. Його тон не передбачував суперечок. — Ви нас захищали. Це дещиця, яку я можу зробити для вас та вашого приятеля.

Чоловік підхопив хлопця на руки та поніс у дім. Алексис попрямувала слідом.

— Якщо можна, поки не сповіщайте про це нікого. Особливо мого батька. Це не звичайний хлопець. І ні, він не мій приятель. Він узагалі з ворожого табору. Був... Це на всяк випадок, якщо він почне щось бубоніти своєю мовою. — Алексис помітила, як змінився господар на лиці. — Він не такий, як вони. — чомусь у цьому вона була впевнена. — Я буду за ним наглядати.

Чоловік кинув недовірливий погляд на хлопця, що лежав на його руках. Поклавши того на ліжко, він швидко пішов будити дружину. І поки вона нагрівала воду та промивала їхні рани, пішов по лікаря.

Той прийшов тільки за пів години. За цей час можна було померти.

Хлопець, імені якого вона навіть не знала, досі не приходив до тями. Буде погано, якщо останнє, що вона йому сказала, — це бажання з’їсти його на сніданок. Алексис здавлено розсміялася, вигнувши спину. Біль блискавично пройшов через хребет до тазової кістки. Скрикнувши, вона застигла, боячись поворухнутися.

«Сподіваюся, ти не помреш. Бо тобі ще благати про прощення». За звичаєм це слідувало за поєдинком. І за ним вона мала б визнати його силу та подарувати браслет, що свідчив би про її бажання стати його дружиною. Так було з її матір’ю. За розповідями, батько бігав за нею потім цілий тиждень, даруючи подарунки. Згодом він зізнавався, що ненавидів звичай доводити своє кохання поєдинком.

Коли прийшов лікар, він хотів спочатку оглянути її, але Алексис кивнула на хлопця:

— Спочатку його.

На той час тіло юнака горіло, він тяжко дихав крізь прочинені потріскані губи. По чолу стікав піт.

— Я можу дати йому ліки, але якщо він не прийде до тями до ранку, то може померти. У нього дуже висока температура від зараження. Та ще й зламані два ребра.

Алексис тихо охнула. Коли вона його била, то думала лише про своє життя та здоров’я.

— Зробіть хоч щось, а я накажу покликати Артема. Він же зможе його вилікувати?

— Напевно. Пан Артем — дуже здібний чарівник. У нього цілющий дотик.

Про себе Алексис забула, поки біль у спині знов не дав про себе знати.

Артем усе ще залишався в Бореполку. До міста було пів години пішки. На коні можна було доїхати швидше.

Поки вони чекали на Артема, Алексис сіла біля ліжка хлопця. Вона шкодувала, що не спитала його імені. А хоча коли це було робити? Під час того, як він накинув їй мішок на голову, чи під час бійки?

Намочивши рушник у мисці з водою, вона протерла його руки, шию та щоки. Поклавши вологий рушник на чоло, Алексис нагнулася, щоб роздивитися рану, про яку казав лікар. Це була колота рана, яка вже почала підживати. Тобто завдала її не вона. Скоріш за все, це сталося під час минулої битви. Хлопець добре тримався з таким пораненням.

— Софі... Ізвіні, что не послушался тебе, — прохрипів він і знов провалився в безпам'ятство.

Щоки Алексис спалахнули. У нього що, є дружина?!

Стиснувши долоні в кулаки, вона підвелася та відійшла від ліжка. Але потім вирішила не пороти гарячки, а спитати, коли він прийде до тями. Вона вже встигла насварити себе, що навигадувала казна-що. Це був перший хлопець, який їй сподобався і якому вистачило сил її перемогти. Він єдиний міг стати її чоловіком.

Їй дуже давно хотілося відчути себе коханою. До цього вона могла лише дивитися на подруг та заздрити їхньому щастю. Вони вже давно повискакували заміж та няньчили первістків. Алексис ледве приховувала заздрість.