24.2

Алексис

Після того як удалося вбити карателів, солдати вже не стали проблемою. Декому пізніше Алексис змогла виправити пам’ять, тих, хто чинив опір, брали в полон. Їх усього після битви залишилося два десятки.

Алексис виконала своє завдання тут і, коли випала можливість, вирішила злітати додому. Зараз її мати була в таборі для біженців, а батько проводив більшість часу у фортеці химородників. Звідти він літав на свої завдання. З ним вона спілкувалася лише листами.

За справами дівчина не встигла вилетіти, поки ще світив Златан. Темрява її застала через двадцять хвилин після вильоту. Розсердившись на себе, дівчина спустилася на землю. Поряд було невелике село, одного разу вона тут билася із солдатами князя, який підтримував імператора. Тоді вийшло їх швидко залякати та переманити на свій бік. Більшість із них були роксанцями та не захотіли проливати кров своїх же. Алексис поважала їхнє рішення.

Дівчина йшла невеликою стежкою, що пролягала біля поля. З іншого боку ріс ряд дерев. Плече відтягувала сумка з їжею. Можна було б знов зачарувати її магією, щоб вона перед нею летіла, але це марне витрачання сил. Останні дні вона була на нервах і зараз мала б бути пильною. Але навіть не спромоглася поставити щит. 

Алексис скрикнула, коли їй на голову опустилося щось темне та смердюче.

«Мішок! Мені на голову накинули мішок!» — першою думкою після цього було летіти, тікати. Але в темряві вона погано бачила. А в неї недостатньо магії, щоб покладатися на магічний зір.

Дівчина сіпнулася, лягнувши нападника чоботом із металевими підборами. Почувся крик та тиха лайка. Зірвавши з голови мішок, Алексис крутнулась та заїхала тому кулаком у щелепу, а потім у пах. Тільки після цього вона подивилася, хто перед нею. Нападником виявився доволі високий хлопець, вищий за неї на півтори голови. Худий, але жилястий, в обдертій сорочці, на якій засохли краплі крові. Волосся в нього було скуйовджене, на вилиці наливався синець.

— Ти шо, дурна? — продовжував пищати він, ледве розігнувшись.

Почувши каталінський акцент, Алексис хотіла вмазати йому ще раз. Те, що він розмовляв імперською, не грало ролі. Кров ударила у скроні. Схопивши того за голову, дівчина вп’ялася в його очі кольору липового меду. Хлопець сіпнувся, і Алексис притиснула великі пальці йому до вилиць, змушуючи стояти рівно.

Бурштинові очі були повні паніки. Алексис крок за кроком зламувала його слабкий ментальний захист. Нарешті вона змогла увірватися в його пам’ять. Хлопець скрикнув, але миттєво зібрався і вдарив її по ногах. У його чоботах не було металевої підошви, але все одно було боляче.

Алексис була змушена розірвати зв’язок, і в цей час незнайомець знов побудував ментальні щити. Тоді дівчина зрозуміла, що свою пам’ять він тепер буде добре охороняти.

— Хто ти такий і що тут робиш? — відскочивши вбік, коли він пішов на неї, кинула дівчина.

— Ведьма, — це не було продиктоване страхом, лише констатація факту.

Вони зійшли зі стежки у вкриту багнюкою траву, зав’язалася бійка. Дівчина била його щоразу, коли мала таку можливість. Хлопець не барився з відповіддю. Незнайомка його жахала тим, що могла відібрати розум. Стати маріонеткою в руках чарівників не хотілося. Він уже пожалкував, що так необережно видав себе.

Деякий час вони гамселили одне одного, приминаючи своїми тілами траву. Здебільшого Алексис доводилося захищатися, бо хлопець не хотів зупинятися. Як для звичайної людини він мав неабияку силу. Шкода, що витрачав її на побиття дівчат. Вона подумала, що, скоріш за все, він утік із тих загонів, які вони перемогли вчора. Недалеко від Бореполка в лісосмузі знайшли імперські обладунки та меч.

Вона впала на траву, випльовуючи кров із прокушеної щоки. Бруд набився під нігті та прилип до розпатланої коси. Поки він відволікся, дівчина схопила грудку мокрої землі та жбурнула в нього.

Двобій продовжився, і жодного разу він не дозволив їй скористатися чарівною паличкою. Це був не чоловік, а справжній диявол. Алексис стогнала від думки, що в неї не залишалося сил. Але й нападник з часом помітно ослаб. Його атаки вже не були такими стрімкими.

Після того як вона знов опинилася на землі, то вже не змогла звестися на ноги. Піт стікав по чолу, руки тремтіли. Алексис намагалася перевести дихання, але щомиті їй здавалося, ніби горло хтось стиснув залізними лещатами. Було холодно й страшно як ніколи.

Дівчина стояла на колінах у багнюці, ледве тримаючи рівновагу. Волосся прилипло до чола, просякнуте потом. Вона глибоко задихала, від чого легені наче обпалило полум’ям.

— Я… я здаюся, — прохрипіла та стала завалюватися вперед, ледве встигнувши виставити руки. Але й на них довго не втрималася. Багнюка розлетілася зусібіч, коли тіло дівчини впало на вологу від дощу землю.

Було холодно. Морозець проходив по оголених ділянках шкіри, спричиняючи нестерпний біль. Це був кінець. Вона програла. Вперше у своєму житті. Чоловікові. Тепер він міг зробити з нею все, що захоче. Сльоза скотилася по щоці і впала на землю.

Хлопець сидів поруч на траві та переводив подих. Його одяг був увесь подертий, а на тілі не залишилося жодного живого місця.

— Добряче ти мене відгамселила. Ніколи б не подумав, шо дівка може мать таку силу, — пирхнув він. У його голосі було неприховане захоплення.