24.1

Тим часом по той бік

Більшість із тих, хто прийшов до стін Бореполка, знали, що вони мають робити. Вони не ставили запитань.

Русявий хлопець дивився на дерев’яний частокіл, що оточував місто, та супив брови. Не на те він сподівався, коли йшов у військо. Мати та сестри його відмовляли, але він був налаштований рішуче. Бо боронити рідну землю — це був обов’язок чоловіка.

Але від кого боронити? Від своїх? У той час, коли Роен уже крокує їхніми землями. Він не відчував до чарівників приязні, поряд із ними було багато проблем. Але не це було першочерговою місією. Роен! Ось що треба робити.

Стиснувши долоню на ефесі меча, хлопець задер голову до неба. Було хмарно, накрапував дощ.

«Шо я тут забил? — це питання він ставив собі вже не раз. Відповідь він знав, командир загону дуже зрозуміло описав їхнє завдання — спалити Бореполк дотла. — Чи ми разбойнікі какиє-то?»

Хлопець сподівався за першої нагоди покинути загін та повернутися додому. Але весь цей час за ними пильно спостерігали карателі. Деякі з них могли читати думки, тому зараз було небезпечно транслювати зрадницькі настрої.

«Шоб вам повилазило, — подумки вилаявся він і сильніше стиснув меч. — Та я ж труп».

Частокіл був де-не-де зруйнований. На землі поряд залишилися криваві сліди — доказ попередніх битв.

З неба почувся крик сокола, а за ним двоє птахів спікірували до карателів. Ті на мить відволіклися, начаклувавши щит. Птахи врізалися в нього кігтями, але навіть не подряпали.

Коли вони злітали, з їхніх лап упали якісь мішечки. Хлопець добре це побачив. А коли ті злетіли до неба, із землі раптом з’явилися гілки, які дуже швидко росли та звивалися. Коні карателів заіржали, коли ці гілки обплели їхні міцні ноги. Інші пагони потягнулися до вершників.

Але ті не стали гаяти часу. Спритно зістрибнувши, вони вихопили чарівні палички та наставили їх на чарівницю, що стояла в дірі частоколу. Вона водила руками в повітрі, а дерево, що проросло з насіння, кинутого соколами, відрощувало все нові й нові гілки. У загоні запанувала паніка.

Солдати вже були ладні кинути все та побігти, але червоні вершники нарешті застосували свою силу.

— Кто побіжить, того уб'ю на мєстє! — вигукнув один із карателів. — Пріготовіться до бою!

Об’єднавшись, карателі змогли підпалити дерево. Дівчина біля загорожі закричала, неначе це її пожирало полум’я. Чарівники імператора не стали витрачати сил, щоб звільнити коней. Щось прошепотівши, вони здійнялися над землею. Їхні криваві накидки розлетілися, наче крила птаха.

«Стерв’ятники», — пронеслося в голові молодого воїна, що донедавна спостерігав за частоколом. Він був шокований появою дерева, яке зламало ноги деяким його товаришам. Його відкинуло на землю, прямо на щось гостре.

Лівий бік обпалило жаром, і він відчув, як щось рве його плоть. Хлопець закричав, закусивши нижню губу. Біль був нестерпний. Він побачив, як із його боку стирчить шматок зламаної гілки. Вона пройшла наскрізь, зігнувши металевий захист.

«Єслі імператор усіх своїх вояків так споряджа, то всі ми тут поляжемо».

Думка, що їх кинули напризволяще, била набатом. Кров пульсувала у скронях.

«Смерть. Смерть. Смерть», — хлопця пробрало від жаху.

Він пропустив мить, коли карателі завдали удару, але встиг помітити, як відчинилася брама і звідти вискочило багато вершників. У кожного в руці була гостра шабля, яка блищала навіть у похмуру погоду.

«Может, магія?»

Перед тим як сили супротивника зіткнулися з ними, він прийняв остаточне рішення: тікати.

Схопившись на ноги, хлопець застогнав від різкого болю в боці. Рана поступово випивала з нього сили, але він усе ще залишався спритним, як і до цього.

Ухилившись від чиєїсь шаблі, він кинувся у протилежний бік. У захисників міста була перевага — коні.

На його щастя, недалеко була невелика лісосмуга. Він туди й чкурнув, сподіваючись, що в розпалі битви ніхто не помітить. І це йому вдалося.

Кожен крок віддавався страшним болем, але він, зціпивши зуби, продовжував бігти. Вже між дерев хлопець став швидко знімати із себе обладунки, щоб його не впізнали як імперського солдата. Зняти нагрудник виявилося найважче: у ньому міцно засіло дерев'яне древко. Зі сльозами на очах, тамуючи крик, він спочатку різко виламав шматок гілки зі свого тіла, і лише тоді, ковтаючи повітря від пекельного болю, зміг скинути пробитий панцир.

Обливаючись потом, він постійно кидав погляди туди, звідки долинали звуки битви. У будь-який момент тут могли перевірити. Сховавши обладунки, хлопець тихо застогнав. На щастя, їм видавали цілющий відвар, який міг заліковувати такі рани. Він сподівався, що той допоможе, бо помирати не хотілося. Не за це. Не так.

Відчепивши флягу від пояса, який він щойно кинув на землю, молодий воїн відкрутив кришку та зробив ковток. Цілюща рідина виявилася на смак, як помиї, але рана почала турбувати менше. Її краї стали трохи стягуватися.

«Ну хоч об етом не набрехали», — подумав він, обережно піднявшись на ноги.

Залишатися тут було б самогубством. Сховавши ніж за пояс, хлопець швидко пішов геть. Добре, що соколи тих чарівників були зайняті загонами. Він зміг відійти на непогану відстань.