24.1

Тим часом по той бік…

Більшість с тих хто прийшов до стін Бореполку знали, що вони мають робити. Вони не ставили запитань.

Русявий хлопець дивився на дерев’яний частокіл, що оточував місто та хмурив брови. Не на те він сподівався, коли йшов у військо. Мати та сестри його відмовляли, але він був налаштований рішуче. Бо боронити рідну землю, це був обов’язок чоловіка.

Але від кого боронити? Від своїх? У той час, коли Роен вже крокує їх землями! Він не відчував до чарівників приязні, поряд з ними було багато проблем. Але не це було першочерговою місією. Роен! Ось, що треба робити!

Стиснувши долоню на рукоятці меча, хлопець задер голову до неба. Було хмарно, накрапував дощ.

«Что я тут забил? - це питання він ставив собі вже не раз. Відповідь він знав, командир загону дуже зрозуміло описав їх завдання – спалити Бореполк до тла. – Неужели ми якісь розбійники?»

Хлопець сподівався за першої нагоди покинути загін та повернутися до дому. Але увесь цей час за ними пильно спостерігали карателі. Деякі з них могли читати думки, тому зараз було небезпечно транслювати зрадницькі думки.

«Щоб вас. - вилаявшись, він сильніше стиснув меч. – Да я труп».

Частокіл був де-не-де зруйнований. На землі поряд залишилися криваві сліди – доказ попередніх битв.

З неба почувся крик сокола, а за тим двоє птахів спікували до карателів. Ті на мить відволіклися начарувавши щит. Птахи врізалися в нього кігтями, але навіть не подряпали.

Коли вони злітали з їх лап впали якісь мішечки. Хлопець добре це побачив. А коли ті злетіли до неба, із землі раптом з’явилися гілки, які дуже швидко росли та звивалися. Коні карателів заіржали, коли ці гілки оплели їх міцні ноги. Інші гілки потягнулися до вершників.

Але ті не стали втрачати часу. Спритно зістрибнувши, вони вихопили чарівні палички, та наставили їх на чарівницю, що стояла у дірі в частоколі. Вона водила руками у повітрі, а дерево, що проросло з насіння кинутого соколами, відрощувало все нові й нові гілки. У загоні запанувала паніка.

Солдати вже були ладні кинути все та побігти, але червоні вершники нарешті застосували свою силу.

- Кто побежит, того уб’ю на месте! – вигукнув один з карателів. – Приготовится к бою!

Об’єднавшись, карателі змогли підпалити дерево. Дівчина біля загорожі закричала, неначе це її пожирало полум’я. Чарівники імператора не стали витрачати сили, щоб звільнити коней. Щось прошепотівши вони здійнялися над землею. Їх криваві накидки розлетілися наче крила птаха.

«Стервятники!» – пронеслося у голові молодого воїна, що до не давна спостерігав за частоколом. Він був шокований появою дерева, що зламало ноги деяким його товаришам. Його відкинула на землю, прямо на щось гостре.

Лівий бік обпалило жаром, і він відчув, як щось рве його плоть. Хлопець закричав, закусивши нижню губу. Біль був нестерпний. Він побачив, як з його боку стирчить шматок зламаної гілки.  Вона пройшла наскрізь зігнувши обладунки.

«Якщо імператор всех  своїх воінов так екіпірує, то вони точно трупи!»

Думка, що їх кинули напризволяще била набатом. Кров пульсувала у скронях.

«Смерть! Смерть!!! СМЕРТЬ» - хлопця пробрало від жаху.

Він пропустив, карателі нанесли удар, але встиг помітити, як відчинилася брама і звідти вискочили багато вершників на конях. У кожного у руці була гостра шабля, яка навіть в похмуру погоду блищала.

«Може магія?»

Перед тим, як сили супротивника зіткнулися з ними, він прийняв остаточне рішення: Тікати!

Схопившись на ноги, хлопець застогнав від різкого болю у боці. Рана поступово випивала з нього сили, але він все ще залишався спритним, як і до цього.

Ухилившись від чиєїсь шаблі, він кинувся у протилежний бік. У захисників міста була перевага: по-перше – коні.

На його щастя недалеко була невелика лісосмуга. Він туди і чкурнув, сподіваючись, що у розпалі битви ніхто не помітить. І це йому вдалося.

Кожен крок віддавався страшним болем, але він зціпивши зуби продовжував бігти. Вже між дерев хлопець став швидко знімати з себе обладунки. Щоб його не опізнали, як імперського солдата. Зняти нагрудник було важче, бо в ньому стирчало древко.

Обливаючись потом, він постійно кидав погляди туди, звідки долинали звуки битви. В будь-який момент могли перевірити тут. Сховавши обладунки, хлопець тихо застогнав. На щастя їм видавали цілющій відвар, який міг зцілювати такі рани. Він сподівався, що той допоможе, бо помирати не хотілося. Не за це. Не так!

Відчепивши флягу від поясу, що лежала тепер на землі, молодий воїн відкрутив кришку та зробив ковток. Цілюща рідина виявилася на смак, як помиї, але рана почала турбувати менше. Її краї почали загоюватися.

«Ну хоч тут не обманули!» - подумав він, обережно піднявшись на ноги.

Залишатися тут було б самогубством. Сховавши ніж за пояс, хлопець швидко пішов геть. Добре, що соколи тих чарівників були зайняті загонами. Він зміг відійти на непогану відстань.

Про те, що цілюще зілля дешева підробка він почав замислюватися через годину. Рана не хотіла затягуватися, лише зупинилася кровотеча. Хлопець вже до крові покусав губи, щоб не видати себе криком. Біль повертався. Пройшовши ще декілька метрів він звалився на вологу від дощу траву без свідомості.