Розділ 23. Та спалахне полум'я

Алексис

«Настане мить, коли людському терпінню прийде кінець. І не важливо, хто перший запалить іскру».

Будиночки були наче іграшкові з висоти пташиного польоту. Помірно змахуючи крилами, молода соколиця летіла високо в небі. Тут її б не дістало жодне заклинання Гордієвих посіпак. Але треба було стерегтися інших птахів, зокрема воронів. Вони були їхніми найлютішими ворогами, бо дозволили імператору поневолити свої душі.

Кожен химородник мав за обов’язок облітати свою територію. Так вони могли дізнаватися про все найпершими та запобігати злочинам.

Для Алексис це було далеко не перше завдання. У небі не було їй рівних, як колись її матері. Зараз вона видивлялась загін, з яким вранці домовлялась про зустріч. Це були чарівники, що опікувалися землями Ондрії. Алексис чула від Гармонії та друзів-химородників про їхні успіхи та хотіла познайомитися особисто.

Нарешті вона побачила загін із десяти осіб. Вони відпочивали, звівши навколо себе захисну стіну.

«А ті дівчата із силою землі роблять успіхи», — промайнуло в голові у дівчини. Їхні здібності дуже б допомогли в мирному житті, коли знадобиться відбудовувати імперію.

Склавши крила, вона спікірувала до них. Чарівники смикнулися, схопившись за чарівні артефакти, але потім полегшено видихнули. Торкнувшись землі, Алексис перетворилася знов на дівчину.

Хлопці та дівчата з головного загону Ондрії були вражені її перевтіленням.

— Добрий день. Як справи? — невимушено посміхнулась Алексис.

Вони швидко привіталися та запропонували дівчині пообідати з ними. Потім перейшли до робочих справ. Головним серед них був хлопець на ім’я Богдан, це з ним Алексис найчастіше розмовляла через водне заклинання. Найстарший та більш досвідчений із загону Гейб Паріс лише іноді доповнював його розповідь. Алексис помітила, що майже ніхто з тих, хто належав до старого загону Гармонії, не керував новачками. Вони були скоріше наставниками. І це їй подобалося.

— Ми дуже сподіваємося на вашу підтримку, — сказала Настя, перекинувшись із Гейбом поглядами.

— Можете бути впевнені, що ваші знайомі будуть під нашим захистом, — посміхнулась Алексис, гріючи долоні чашкою запашного чаю. Зробивши ковток, дівчина знов посміхнулась, відкривши ментальні щити.

Вона відчувала, як її перевіряли декілька хвилин тому.

«Крістіна, я правильно зрозуміла? — дівчина трохи підняла брову, більше нічого не виказувало її думок. — Ти мені не довіряєш?»

«Пробач, — Крістіна зашарілася, для інших це викликало нерозуміння. Вони не чули їхню розмову. — Я повинна перевіряти усіх, хто знаходиться поряд із моїми друзями. Я знаю, що ти можеш змінювати пам’ять».

«Я пообіцяла Гармонії цього не робити. Ми повинні навчитися довіряти один одному, — коли Алексис відповідала, жоден м’яз на її обличчі не здригнувся. Вона залишалася спокійною. — Але я тебе добре розумію. Ти робиш правильно. Довіру треба спочатку заслужити. Особливо, якщо від цього залежить життя твоїх друзів».

«Дякую. Сподіваюсь, у нас усе вийде».

Алексис посміхнулась та підняла ментальний щит. Довге мовчання привертало зайву увагу та не найкращим чином відображалося на довірі.

— Я була рада з вами познайомитися, — донька отамана обвела усіх присутніх поглядом. — Ви бажані гості в моїй домівці.

Тіна з Мірою ще розігріли чаю, і вони продовжили обговорювати подальші плани. Через декілька годин Алексис знов перетворилася на сокола та полетіла.

Тепер її шлях лежав до південного кордону Роксан. Через близькість до області Каталі ці землі були тепер неспокійними. Вони сильно потерпали від перевдягнутих імперських карателів. Вони усіма силами намагалися дискредитувати Гармонію та магію в цілому.

Але загін, до якого входили жителі Корделії, непогано справлявся з виправленням людської думки. Вони активно допомагали відновлювати знищений врожай та лагодити будинки. Про цілющий дотик одного з таких чарівників уже ходили легенди. Алексис було цікаво з ними зустрітися. За попередньою домовленістю вони чекали на неї в Бориполку. Це була ще область Роксан.

Перед тим, як зустрітися з ними, Алексис вирішила трохи прогулятися містечком. Вона чула, що там знищили більшу частину запасів на зиму. Це розлютило дівчину — імперські солдати переходили усі межі.

Алексис порозмовляла з містянами та дізналася, що їм добре допомогла чарівниця на ім’я Ірина. Вона своєю магією відновила тридцять відсотків від того, що було знищено. Але й цього було замало. На жаль.

Нарешті Алексис прийшла в будинок, який виділив князь для своїх рятівників. Він знаходився в самому центрі невеликого містечка.

Від складеної з цегли груби пашіло жаром. Біля вікна сиділа дівчина з білою хусткою, що покривала її плечі. Вона щось вишивала, коли Алексис увійшла в кімнату.

— Алексис! — дівчина скрикнула, кинувши голку. Вона вже хотіла підвестися, але та зупинила її жестом.

— Сиди. Я прийшла провідати місто та познайомитися з вами, — Алексис ковзнула по животу дівчини, що вже не приховував одяг. — Ти, напевно, Ганна? Як ви себе почуваєте?

— Дякую. З нами все добре, — зашарілась дівчина та все-таки відклала вишивку. — Я покличу Артема та Іру. Вони десь були тут.