22.1

Десь зупинятися надовго було небезпечно. Чутки ширилися дуже швидко. З них Андраш знав, що їх оголосили в розшук. Хоча поки не звинувачували у зраді. Але ця тиша лякала.

Гармонія, за словами їхнього інформатора, була недалеко від кордону з Веларі. Але чи варто було довіряти чужакам?

Увесь той тиждень, що вони провели в дорозі, Станка, на диво, поводилася тихо. Жодного разу не поскаржилася, що немає її м’якого ліжка та ранкової кави з молоком. Дівчина була зібрана та налаштована рішуче.

Знявши кімнату в дешевому придорожньому готелі, брат із сестрою насамперед перевірили, чи немає поряд орієнтирів з їхніми обличчями. На щастя, сюди вони ще не встигли долетіти.

У кімнаті було прохолодно, але тепліше, ніж на вулиці. Окинувши поглядом місце ночівлі, Станка важко зітхнула.

— Якщо побачу ще колись того козла, точно закопаю.

— Годі з нас убивств, — Андраш пройшов до одного з двох ліжок із солом’яною підстилкою.

Вибирати було ні з чого. Минулі дні їм узагалі доводилося ночувати просто неба.

— Коли прийде твій інформатор?

— Ми домовлялися на шосту.

Побачивши стілець, Станка сіла на нього, ставши знімати чоботи, які наскрізь промокли. Усі свої гарні сукні їй довелося залишити вдома. Вони тікали, взявши лиш найцінніше. Станка подумки сподівалася, що їй не доведеться продавати прикраси. Вони належали ще їхній матері — Софії Золтан.

Коли вони вже перевдягнулися та висушили мокрий одяг, з’явився інформатор. Станка сіла на своє ліжко, намагаючись не пропустити жодного слова. Чоловіки розмістилися за столом.

— Їм можна довіряти. Вони збирають людей за наказом нашого принца Філіпа де Аурельо.

— Так це правда?! Філіп усе ж таки вирішив заявити свої права на трон. Усі ці роки про нього майже не було чути.

— Самі розумієте. Він не міг ризикувати, — відповів чоловік.

— Розкажіть більше про цю Гармонію. Вони справді артисти? Скільки їх?

— Двоє. Хлопець та дівчина. Альбрехт — молодший брат Великого герцога Фероманська, а його подруга, Рада, — мандрівниця в часі. Кажуть, що вона потрапила до нас із далекого майбутнього.

— Тоді чому вона не повернулася додому? Усі часові гості зникли, коли закрили тріщину, — Андраша зацікавило це питання.

— Не впевнений. Але можливо, що це пов’язано з тим, що вона з майбутнього, а не з минулого, як інші. Приїхали вони сюди під виглядом артистів. Декілька місяців тому Філіп їздив за ними в герцогство.

— Досі не зрозумів. Що в них такого особливого? Невже не можна було знайти когось в імперії? Він дуже ризикував, коли перетинав кордон, — спитав Андраш.

— Повірте, вони особливі. Коли ви їх побачите, то відразу зрозумієте. Не звертайте уваги на їхню юність. Гармонія могутніша, ніж здається.

Андраш кивнув, прокручуючи в голові слова чоловіка.

— Нам треба з ними зустрітися, — нарешті сказав він.

— Через декілька днів вони будуть у Сореллі. Їдьте туди.

Витягши з гаманця декілька монет, Андраш поклав їх перед чоловіком. Згрібши їх долонею, інформатор відразу покинув кімнату.

— Ти йому віриш? — запитала Станка, вигнувши брову.

— Він ніколи ще мене не підводив.

— Тоді добре. Завтра виїжджаємо. Подивимося, наскільки вони могутні, як він говорить.

* * *

Альбрехт та Рада сиділи на дерев’яних коробках, час від часу переглядаючись. Вони зовсім не виглядали могутніми чарівниками. Хоча до цього Андраш бачив лише магію сестри.

Альбрехт був молодшим від нього на два роки, худорлявий, зі змореним обличчям. Довге волосся було зав’язане в невеликий пучок на потилиці. Рада виглядала більш привітною, але і в ній відчувалася втома. Андраш пам’ятав, що вона з майбутнього, але скільки не намагався, не зміг побачити якісь ознаки цього.

Їхня зустріч відбулася в занедбаному хліві.

Слухаючи краєм вуха розмову Андраша з дуетом, Станка вивчала поглядом їхніх супутників. Найбільше її увагу привернув чоловік, що стояв біля Альбрехта. Він був високим, із чорним хвилястим волоссям, зачесаним назад, та пишними вусами.

Усміхнувшись йому, дівчина побачила, що чоловік, зустрівшись із нею поглядом, відразу відвів очі. Станка продовжувала його розглядати, роздумуючи, хто він та який у нього статус в ордені.

Раптом двері хліва зі скрипом відчинилися, й усередину вбігла невисока дівчина в теплому жупані точно не їхнього крою. Станка слідкувала за модою. Навіть селянки Веларі такого не носили. Станка замислилася, припустивши, що вона зі східних регіонів.

Ковзнувши по гостях коротким поглядом, дівчина підбігла до Альбрехта та щось прошепотіла йому на вухо. Обличчя молодого герцога змінилося. Він швидко кивнув, вставши на ноги.

— Дякую, Деліє, — а тоді звернувся до товариша: — Вогане, візьми декілька людей. За селом люди якусь руду дівчину хочуть спалити! Треба перевірити, чи вона справді чаклунка. Але в будь-якому випадку врятуйте її.

Андраш не розумів від чого, але раптом шкіра на руках вкрилася сиротами. Ковтнувши грудку в горлі, він також встав. Серце шалено забилося у грудях.

— Сер, можна мені з вами?

Альбрехт зміряв його здивованим поглядом.

— До цього ми новеньких не відправляли на завдання. Тим паче з такою силою, як у тебе. 

Після того, як Андраш пояснив свою зацікавленість, Альбрехт все ж кивнув і чоловік побіг слідом за тим, кого називали Воганом.

«Це Ілліна. Моя Ілліна», — кричало йому серце.

Хоча це не могла бути вона. Вони зараз знаходилися на території Лакретії. Ілліна навряд чи вирішила б переїхати в іншу область. До того ж у неї не було магічних здібностей.

— Я з ним! — скочивши на ноги, Станка, не питаючи дозволу, кинулася за братом.

* * *

— Відьма! Відьма! — кричали з усіх боків. — Спалити її!

Молода дівчина з копицею рудого волосся тремтіла чи то від холоду, чи від смерті, яка невблаганно наближалася. На ній була одна лиш сукня, чимось схожа на мішок із прорізаними дірками. Народ радісно кричав, бачачи страждання нещасної.