Розділ 22. Золтан

13 листопада 1654 року. 

Веларі. Маєток сім'ї Золтан.

Полум'я вже охопило будівлю повністю. Народ, що збігся гасити пожежу, безсило відступив, покидавши відра. До будинку не можна було вже зайти, всі виходи було перекрито вогнем.

Пожежна колісниця, прибувши із запізненням, швидко загасила пожежу. Тільки ось врятувати вдалося лише двох дітей — брата та сестру Золтан. Була глибока ніч, діти засиділися у флігелі садівника і там заснули. Загоряння сталося на першому поверсі, і невдовзі перекинулося на весь будинок.

Зараз перелякані діти, тремтячи, тулилися одне до одного. Їм на плечі якась дбайлива жінка накинула теплу шаль. Хлопчик років дванадцяти, не відриваючись, дивився на язики полум'я, що довго не хотіли підкорятися натиску води. Цей вечір навіть через роки турбував його сни.

Темноволоса дівчинка, молодша за брата на кілька років, постійно плакала, уткнувшись носом йому у груди. У неї були невеликі кіски, що трохи доходили до ключиць, і синя зі слідами кіптяви сукня.

Народ галасував. Усі обговорювали, із ким залишаться сироти. У натовпі прозвучало ім'я їхнього двоюрідного дідуся — графа Рікарда Іствана, що жодного разу не побажав залишити свій замок та поглянути на дітей племінника.

— Я тебе образити не дам, Станко, — хлопчик погладив сестру по голові, відвівши скляні очі від будинку.

— Ан, не кидай мене. Мені страшно, — крізь сльози промовила вона.

Андраш кивнув, продовжуючи заспокоювати її.

— Не кину, присягаюся.

Було тринадцяте листопада одна тисяча шістсот п'ятдесят четвертого року. Не встиг Златан піднятися над небосхилом, як звістка про цю страшну трагедію розлетілася по всій Веларі.

Ходили чутки, що імператор особисто приїжджав на похорон барона та його дружини. Хоча це, здавалося, просто чутки, адже він майже не покидав свого палацу.

Але можливо, ця пожежа не випадковість? Адже всі знали, що саме карається вогнем.

* * *

Минуло одинадцять років від тієї страшної трагедії. Маленька Станка перетворилася на чудову чорняву красуню із сірими великими очима і мініатюрним носиком. Андраш до своїх двадцяти двох років змужнів, поширшав у плечах.

Минулого року старий граф помер у своєму ліжку, залишивши всю спадщину єдиним родичам — Станці та Андрашу Золтан. Дівчина була примхлива та вперта, далася взнаки надмірна любов брата. Вона відмовила вже п’яти нареченим, що приїжджали свататися до неї.

Хоча Андрашу не подобалася така поведінка, але він не міг їй заперечити — любив. Та й не міг довірити нікому.

У родовому замку Істванів хлопець не захотів жити, так що, як тільки йому стукнуло вісімнадцять, він наказав відбудувати старий маєток Золтан. Титул графа також перейшов до нього.

* * *

2 листопада 1666 року

Поклавши руку на спинку дивана, чорнява дівчина цокнула язиком. Старший брат міряв кроками кімнату, час від часу кусаючи губи.

— Так не можна, Станко. Для чого ти це зробила? — нарешті зупинившись, зиркнув на неї Андраш.

— Не треба було до мене лізти, — закотила очі дівчина, стримуючи позіхання. — Нехай знає своє місце.

— Не можна з ним було так розмовляти. Він наближений до імператора. Я б щось придумав, як завжди… Якби ти не стала його висміювати.

— Ой, пробач. Я зовсім забула, що не маю у цьому світі слова, — награно округлила очі вона. — Добре, братику, піду за першого старигана, що постукає у двері. Й буду кланятися йому та дозволяти себе торкатися вузлуватими пальцями.

— Ти мене ніколи не слухаєш! — пирхнув Андраш. — Я намагаюся тобі допомогти. Ти, на відміну від інших, можеш сама вибрати собі чоловіка, і я підтримаю. Але ти сама вставляєш палки в колеса.

— І то добре. З палкою в колесі не доїде до мене, — дівчина сповзла по дивану, опустивши голову на подушку біля підлокітника. Її ця розмова втомлювала.

— Тобі треба врешті обрати собі чоловіка, — вже спокійніше сказав молодий чоловік.

— Щоб не заважати тобі розважатися зі служницями? — Станка підібгала губи.

Це знов вивело Андраша з себе.

— До твого відома, я кохав ту жінку та шкодую, що так з нею повівся.

— А я не шкодую… Чи думаєш, вона до тебе в ліжко стрибнула від великого кохання? Їй були потрібні гроші та родове прізвище. Можна сказати, я тебе врятувала.

Про Ілліну Андраш намагався не згадувати. То не була звичайна інтрижка. Рудоволоса служниця сестри довго не хотіла приймати його залицяння. А він, у свою чергу, закохався по вуха. І ось, коли у них почало щось складатися, втрутилася сестра. Увірвавшись у спальню, вона влаштувала істерику, кричала, що він її зрадив. Бачити сльози сестри він не зміг, тому пішов на поводі.

Покидаючи будинок, Ілліна не проронила жодної сльози. Але її погляд казав сам за себе. У ньому читалося розчарування ним як чоловіком. Та й він після того не міг себе так назвати. Бо справжній чоловік ніколи не вижене на вулицю кохану жінку. Він тоді лиш дав їй залишок платні за місяць, навіть не поцікавившись, де вона буде жити. Бо живих родичів, як він знав, вона не мала.