Глава 22. Золтан

13 листопада 1654 року. Маєток сім'ї Золтан.

Полум'я вже охопило будівлю повністю. Народ, що збігся гасити пожежу, безсило відступив, покидавши відра. До хати не можна було вже зайти, всі виходи було перекрито вогнем.

Пожежна колісниця, прибувши з запізненням, швидко загасила пожежу. Тільки ось врятувати вдалося лише двох дітей - брата та сестру Золтан. Була глибока ніч, діти засиділися у флігелі садівника і там заснули. Загоряння сталося на першому поверсі, і невдовзі перекинулося на весь будинок.

 Зараз перелякані діти, тремтячи, тулилися один до одного. Їм на плечі якась дбайлива жінка накинула теплу шаль. Хлопчик років дванадцяти, не відриваючись, дивився на язики полум'я, що ніяк не хотіли підкорятися натиску води. Цей вечір навіть через роки турбував його сни.

Темноволоса дівчинка, молодша за брата на кілька років, постійно плакала, уткнувшись носом йому у груди. У неї були невеликі кіски, що трохи доходили до ключиць, і синя зі слідами кіптяви сукня.

Народ галасував. Усі обговорювали, із ким залишаться сироти? У натовпі прозвучало ім'я їхнього двоюрідного дідуся – графа Рікарда Іствана – що жодного разу не побажав залишити свій замок та поглянути на дітей племінника.

- Я тебе образити не дам, Станко! - хлопчик погладив сестру по голові, відвівши скляні очі від будинку.

- Ан, не кидай мене. Мені страшно! - скрізь сльози, промовила вона.

Андраш, кивнув, продовжуючи заспокоювати її.

- Не кину, присягаюся.

Було тринадцяте листопада одна тисяча шістсот п'ятдесят четвертого року. Не встигло сонце піднятися над небосхилом, як звістка про цю страшну трагедію розлетілася по всій Веларі.

Ходили чутки, що імператор особисто приїжджав на похорон барона та його дружини. Хоча, це, здавалося, просто чутки, так, як він майже не покидав свого палацу.

Але можливо ця пожежа не випадковість? Адже всі знали, що карається вогнем.

* * *