21.1

На ранок, як він і припускав, боліло все тіло. Коли Альбрехт прокинувся, Ради поруч уже не було. Хлопець відчув, як у горлі почало першити. Вчорашні танці вийшли для нього боком. Він наковтався холодного повітря.

Відкинувши ковдру, хлопець встав, щоб розім’яти ноги. З вулиці долинало багато голосів. Напевно, він проспав дуже довго. Протерши заспані очі, хлопець швидко натягнув штани та пальцями розчесав волосся.

Згадавши події минулої ночі, Альбрехт, підібгавши губи, просвердлив дерев’яні двері поглядом. Згадка про ілюзію знову змусила всередині все закипіти. Вони підглядали за ними через замкову щілину! Альбрехт декілька разів стиснув та розтиснув кулаки. Його неймовірно це злило.

Витягши клаптик тканини, заткнутий у замкову щілину, хлопець відчинив двері. Йому в обличчя вдарив запах свіжого морозного повітря. Від подиву Альбрехт широко розплющив очі, бо земля була встелена тонким шаром снігу. Зима справді могла розпочатися в цьому році раніше. Якщо на початку листопада таке, то що й казати про зиму!

Альбрехт повернувся в кибитку, щоб надягти куртку з каптуром.

Рада сиділа біля вогнища, гріла руки та теревенила про щось із Пейдж.

— Привіт. Як справи? Давно вже повернулися? — спитав Альбрехт у людей зі свого загону. З десятьох із ними зараз залишилися лише Воган, Марті, Натан та Пейдж.

Воган був єдиним, хто вільно володів лакретійським та веларським діалектами, тому його відпускати надовго було не можна. Хоча він був би цінним для будь-якого загону, які вони створили за останні місяці. Служба в армії та праця в бібліотеці зробили з нього дуже розумного та хитрого воїна. Не чоловік, а ходяча енциклопедія.

— Декілька годин тому, — відповів Воган, який сидів найближче до нього. — Нам треба затриматися ще на декілька днів. Вдалося домовитися з місцевим князем про аудієнцію. Він зацікавився нашими пропозиціями. Сказав, що знає людей, які також захочуть нам допомогти.

— Добре. Рада вам вже розповіла, що ми знайшли чарівницю ілюзій?

— Так. Але ми з нею ще не бачилися, — відповіла Пейдж.

Альбрехт сів поряд з Радою, простягши долоні до вогнища.

— До речі, Ал, а чого це люди в таборі про нас шепочуться? Я питала, вони змінювали тему та казали щось на кшталт «ваші стосунки нас не обходять», «справа молода», або виказували свою підтримку. Альбрехте, що вже сталося? Таке відчуття, що вночі ми щось зробили таке, що…

Альбрехт кивнув, і Рада проковтнула язика. Нахилившись до її вуха, він переповів історію.

— Що?! — дівчина скрикнула, не подумавши, що привертає увагу. Між пальцями промайнули магічні іскри. Знову понизивши голос, вона засичала: — Тільки-но трапся мені на очі… задуш-шу!

— Я вже її попередив, — Альбрехт усміхнувся, поклавши руку їй на плече, та легко погладив його. Це привело Раду до тями. — Вона пообіцяла такого більше не робити.

— Сподіваюсь, — Рада не хотіла приховувати свого невдоволення. «Усі бачили, як я цілувалася з Альбрехтом! Дідько, він мій друг! Мені не можна з ним цілуватися», — дівчина зашарілася, бо він міг прочитати її думки по обличчю. — Щось тут спекотно стало. Я піду прогуляюсь. До речі, ти ще не снідав? Я тобі залишила їжу на столику в кибитці.

Альбрехт похитав головою.

— Тобі скласти компанію?

Рада лише усміхнулась, кинувши коротке «ні», й швидко пішла. Альбрехт і сам був радий закрити цю тему.

Коли він хотів поснідати, до них підійшла Іулія.

— З вами все добре? Ви якийсь блідий.

Альбрехт здивовано підняв брови. Ніхто до неї цього не помітив.

— Трохи голова болить, а так все нормально.

— Я хотіла ще раз вибачитися. Це було недоречно з мого боку і якось по-дитячому, — дівчина швидко привіталася з іншими членами загону Гармонії. — Мій батько склав список усіх сил, якими ми володіємо. На жаль, серед нас немає тих, хто може переміщуватися у просторі або ходити у снах. Але ми вправні стихійники. Більшість із нас вміють заклинати вогонь та лікувати.

Альбрехт слухав її доповідь, роззявивши рота. Як же він не помітив стільки чарівників в одному місці? Чому мовчав Радар? Це запитання він вирішив поставити.

— Одна з моїх сил — я можу стирати сліди магії та блокувати її виявлення. Простіше кажучи, якщо ніхто в цей момент не користується магією, радар не помітить чарівника чи його магічний слід.

— Де ж ти була раніше? — буркнув хлопець. — Але як ти можеш володіти силою, яку не бачить мій Радар? Мені здавалося, це дуже потужний пошуковий артефакт.

— Не знаю. Ця сила передається в моїй сім’ї у спадок. Я її ще не навчилась добре контролювати. Але… — дівчина зробила наголос, — ваш Радар якось відчув, що тут є магія, при тому, що ми вже тиждень не чарували. У мене немає пояснення.

— Цікаво. Треба перевірити звичайним радаром, — Альбрехт замислився, дивлячись на мерехтливі язики полум’я. — Ця ваша здатність добре б нам допомогла. Я хотів би спитати про твої ілюзії. Які межі твоєї сили?

— Звичайний смертний не відрізнить. Чарівник може зрозуміти, що перед ним ілюзія, через годину, а може й менше. Залежить від його сили та мого бажання. Мені важко відтворити те, що я погано знаю. Провалююся на якихось деталях.